«Ну, прийшов вчора пізно, втомився… Я ж працюю… Всю ніч закиди… І так кожного дня. Щось потрібно вирішувати».
Дістав спортивну сумку, зібрав всі свої чисті шкарпетки і не тільки. Зайшов у ванну, забрав зубну щітку, бритву.
Зі спальні вийшла дружина, хвилину постояла, спостерігаючи за зборами. На обличчі з’явилася усмішка:
– Збираєшся?
– Дістала ти своїми промовами.
– Любаску знайшов? О шостій ранку йдеш, о дев’ятій вечора приходиш.
– Знайшов.
«По півтори-дві зміни працюю. За квартиру потрібно розрахуватися. Тридцять завжди виходить. За іпотеку припадає половину віддавати. Але жити можна. А їй все мало, мало. Не можуть же всі бути крутими бізнесменами».
«Та, ти не маєш ніякої любаски, телепню. Пахаєш за тридцять тисяч цілими днями. Приходиш – нічого не ворушиться. Не до дружини, а мені й тридцяти немає. Коли іпотека скінчиться – мені за сорок буде. Підійди до мене, просто обійми. Я ж жінка».
– І топай до своєї любаски! Ми зі Славком і без тебе проживемо.
– Ну, і живіть!
«Ні, без Славки мені не прожити. І її, мегеру, кохаю».
Зі спальні вийшов син:
– Знову сперечаєтесь.
– Синочку, тато назавжди йде. Він нас з тобою не любить.
– При синові нісенітницю не говори.
– А хіба не так? Адже він вже в школу пішов. Ти знаєш про це? Сумніваюся. Ти з двадцять п’ятого серпня по перше вересня з заводу не виходив. Кінець місяця… Аврал…
– Для себе гроші заробляю?
– Тату, мамо…
– Синочку, ходімо, я тебе нагодую, поки тато збирається.
***
Через хвилину вона вибігла з кухні:
– Ще не зібрався?
– Ти при синові не мели що попало.
– О, про сина згадав! А він давно забув, що у нього тато існує.
– Підросте, все зрозуміє.
– Ти цього не побачиш. Ми іншого тата знайдемо, який нас любити буде.
«Боже, що я говорю? Я ж кохаю цього бовдура. Боже, зроби так, щоб він залишився! ».
– От і прекрасно. Всі питання вирішені.
– Тату, мамо, – з кухні вийшов син, – не сваріться!
– Славік, йди, погуляй! – підштовхнула сина в прихожу.
Хлопчисько зайшов в комору, довго там чимось гримів, потім вийшов. Але батькам було не до нього, вони вирішували «більш важливі проблеми».
– На аліменти не подавай. Всі зайві гроші вам віддавати буду.
– Ні вже, подам! Любасці це не сподобається.
– Яка недалека була, такою і залишилася.
«Боже, що я роблю!»
– Це тобі на сина начхати, пішов і забув, а мені його виховувати треба.
«Рідна, що ти говориш? Я хоч раз дав привід, сумніватися в мені?».
– Виховуй. Сподіваюся, що виховаєш з нього нормальну людину. А я вже якось один проживу.
Чоловік взяв сумку і попрямував до дверей.
«Вернись!»
– Ну, і забирайся! Без тебе проживемо.
Грюкнув дверима і пішов. Вона впала на ліжко і заплакала.
***
Лежала довго. Встала.
“Не повернувся. Що я наробила? Треба бігти, наздоганяти. Куди він пішов?”
Вибігла на балкон. Славік щось писав на асфальті імпортної білою фарбою, яку купили для ремонту. А батько, впустивши сумку, заворожено дивився на нього. Ось син підняв голову і кинувся до батька. Той однією рукою притиснув його до себе, а іншою провів по очах, прибираючи сльози, що накотилися зненацька. І раптом вони одночасно повернули голови до балкону.
Але вона не бачила цього. Її погляд застиг на асфальті, де великими друкованими літерами було написано: «Нехай завжди буде тато!».
Автор: Олександр Пapшин.
Фото ілюстративне.