fbpx

По півтори-дві зміни працюю. За квартиру потрібно розрахуватися. Тридцять завжди виходить. За іпотеку припадає половину віддавати. Але жити можна. А їй все мало, мало. Не можуть же всі бути крутими бізнесменами

«Ну, прийшов вчора пізно, втомився… Я ж працюю… Всю ніч закиди… І так кожного дня. Щось потрібно вирішувати».

Дістав спортивну сумку, зібрав всі свої чисті шкарпетки і не тільки. Зайшов у ванну, забрав зубну щітку, бритву.

Зі спальні вийшла дружина, хвилину постояла, спостерігаючи за зборами. На обличчі з’явилася усмішка:

– Збираєшся?

– Дістала ти своїми промовами.

– Любаску знайшов? О шостій ранку йдеш, о дев’ятій вечора приходиш.

– Знайшов.

«По півтори-дві зміни працюю. За квартиру потрібно розрахуватися. Тридцять завжди виходить. За іпотеку припадає половину віддавати. Але жити можна. А їй все мало, мало. Не можуть же всі бути крутими бізнесменами».

«Та, ти не маєш ніякої любаски, телепню. Пахаєш за тридцять тисяч цілими днями. Приходиш – нічого не ворушиться. Не до дружини, а мені й тридцяти немає. Коли іпотека скінчиться – мені за сорок буде. Підійди до мене, просто обійми. Я ж жінка».

– І топай до своєї любаски! Ми зі Славком і без тебе проживемо.

– Ну, і живіть!

«Ні, без Славки мені не прожити. І її, мегеру, кохаю».

Зі спальні вийшов син:

– Знову сперечаєтесь.

– Синочку, тато назавжди йде. Він нас з тобою не любить.

– При синові нісенітницю не говори.

– А хіба не так? Адже він вже в школу пішов. Ти знаєш про це? Сумніваюся. Ти з двадцять п’ятого серпня по перше вересня з заводу не виходив. Кінець місяця… Аврал…

– Для себе гроші заробляю?

– Тату, мамо…

– Синочку, ходімо, я тебе нагодую, поки тато збирається.

***

Через хвилину вона вибігла з кухні:

– Ще не зібрався?

– Ти при синові не мели що попало.

– О, про сина згадав! А він давно забув, що у нього тато існує.

– Підросте, все зрозуміє.

– Ти цього не побачиш. Ми іншого тата знайдемо, який нас любити буде.

«Боже, що я говорю? Я ж кохаю цього бовдура. Боже, зроби так, щоб він залишився! ».

– От і прекрасно. Всі питання вирішені.

– Тату, мамо, – з кухні вийшов син, – не сваріться!

– Славік, йди, погуляй! – підштовхнула сина в прихожу.

Хлопчисько зайшов в комору, довго там чимось гримів, потім вийшов. Але батькам було не до нього, вони вирішували «більш важливі проблеми».

– На аліменти не подавай. Всі зайві гроші вам віддавати буду.

– Ні вже, подам! Любасці це не сподобається.

– Яка недалека була, такою і залишилася.

«Боже, що я роблю!»

– Це тобі на сина начхати, пішов і забув, а мені його виховувати треба.

«Рідна, що ти говориш? Я хоч раз дав привід, сумніватися в мені?».

– Виховуй. Сподіваюся, що виховаєш з нього нормальну людину. А я вже якось один проживу.

Чоловік взяв сумку і попрямував до дверей.

«Вернись!»

– Ну, і забирайся! Без тебе проживемо.

Грюкнув дверима і пішов. Вона впала на ліжко і заплакала.

***

Лежала довго. Встала.

“Не повернувся. Що я наробила? Треба бігти, наздоганяти. Куди він пішов?”

Вибігла на балкон. Славік щось писав на асфальті імпортної білою фарбою, яку купили для ремонту. А батько, впустивши сумку, заворожено дивився на нього. Ось син підняв голову і кинувся до батька. Той однією рукою притиснув його до себе, а іншою провів по очах, прибираючи сльози, що накотилися зненацька. І раптом вони одночасно повернули голови до балкону.

Але вона не бачила цього. Її погляд застиг на асфальті, де великими друкованими літерами було написано: «Нехай завжди буде тато!».

Автор: Олександр Пapшин.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page