fbpx

По вулиці чувся тихий дзвін і сусіди визирали в вікна аби подивитися, що ж відбувається. – Знову до Павлихи священник пішов. Сповідай не сповідай, але, видно, треба буде дах знімати, бо відьма відійти не може

– Їй вже сто чи більше?

– Та, може й сто, але пам’ять має – я того не пам’ятаю, а вона придивилася та каже, «Ти Петра Камериста донька? То ти мені щепу обірвала, як на яблуньку маленьку лізла…». Я де це пам’ятаю, я ж дитина була, а вона дивися – все згадала і так на мене подивилася, що мене ввечері голова як розболілася, то тиждень тримало…

 За священником затих дзвоник і людська мова та згадка про стару Павлиху теж затихла.

Жінка лежала на постелі і просила в бога про милість, бо довгі її роки та пора й честь знати на цій землі.

– Знаю, чого ти мене тримаєш, знаю… Щоб прощення отримати… Та не твоє…

Її очі дивилися в вікно на обійстя сусідки Марусі, такої ж довгожительки, але на десять років молодшої. Стільки років пік її сором здоблений звичайним бажанням жінки, яка прагне мати потомство, якби кому розказати чи то по-людськи було так чинити, чи по-християнськи, але ні. Ніяка мораль не виправдовувала той вчинок, що приніс їй стільки радості на багато років, що дав їй турботливі руки, які зараз годують її та поять, і яким вона має зробити полегшення.

– Наталко, скоч до Марії та попроси зайти, – попросила старенька.

Сусідка Маруся росла на її очах і з цибатого веснянкуватого підлітка виросла в гарну дівчину з русою косою та небесними очима, веснянки тільки додавали їй ніжності та жіночності. А вона, Марта, була вже старою дівкою і нічого не мало для неї змінитися – пів села не було чоловіків її віку чи старших, підростали цибаті хлопчаки для таких же молоденьких дівчат. Марта жила з матір’ю і важко назвати це життям, бо вони виживали: тяжко жінкам давалася жіноча праця, бо лиш зварити щось їсти, то треба йти в ліс та назбирати хмизу і тягти його на собі кілька кілометрів. Це в господі, де були чоловіки, вони рубали товсті колоди та складали на дрова, а їм не було кому ні дерев напиляти, ні дров нарубати. Хмиз швидко закінчувався, тому треба було ходити чи не кожен день. Далі треба було від сусіда наносити води під його пильним оком, бо той чітко стежив аби жінки не набрали більше двох відер:

– Літо посушливе. Криниця й так пересихає, а ви воду переводите…

Кожна найменша дрібниця тягнула важку роботу, не дивно, що Мартина краса зів’яла так і не розцвивши, грубі зморшки зорали ще молоде обпечене сонцем лице…

Тоді й з’явився на сусідській оборі молодий газда Іван, який і засватав Марію. Виходив хлопець колоти дрова, а Марта очей не могла відвести, як легко сокира розрубує пеньок, як грають м’язи на молодих руках…

А якось Іван побачив як вона тягне хмиз і допоміг їй:

– Та що ви, Марто, то пару кроків – поможу, – сказав, а її те «ви» пригнуло гірше, ніж важка в’язка.

Вона б погрішила, якби сказала, що він їй не подобався, так, але як щось таке з фільму чи книжки, що гарне саме по собі, але ти його ніколи не матимеш, то хоч помрій. Та й часу для мрій не дуже й було за роботою – приходила з колгоспу і падала знесилена в стодолі та засинала.

Як те сіно пахло – аж голова йшла обертом і не зчулася чи їй примарилося, чи й справді біля неї Іван… Вона щасливо заснула не рахуючи тих духмяних жарких ночей.

Коли зрозуміла, що при надії, то не знала й що робити, і зраділа, і злякалася водночас. Ні, не осуду, а того, що буде далі. Матері розповіла і її реакція була несподівана:

– Слава богу, Мартусю, слава богу! Як він милосердний то пошле нам хлопчика аби був нам на поміч, – жінка плакала від щастя, уявляючи, як на їхньому подвір’ї стоятиме і гора дров, і своя стайня з худібкою.

Бог їм поміг і з’явився хлопчик Роман, а за ним і дівчинка Світланка. Марта ніколи не говорила з Іваном про дітей і ніколи не просила у нього грошей на їхнє утримання. А чи він знав, що то його діти? Знав, але своїх мав трійко, тому й не мав чим їх пригостити, як давав яку цукерку, то, щоб Маруся не бачила.

Отак жила таємниця у всіх на видноті, але ніхто не хотів роздивитися за нею правду.

Росли Мартині діти та тішили її серце і втілювали бабусині сподівання: і господарка у них завелася, і дім побудували, бо мав Роман любов до свого дому.

Чим швидше плинув час, тим швидше й сама Марта забувала звідки у неї діти – приніс лелека та знайшлися в капусті, все всіх влаштовувало. А як прийшли онуки, то за клопотами забувала, як вона ще на ногах стоїть від турбот. Тільки в церкві, коли бачила в ній Марусю, пік її сором, тому стралася ставати далі від неї.

Двері заскрипіли і на порозі стала Маруся, теж поїдена роками, але з тими самими ясними очима.

– Марусю, ти знаєш, що я хочу тобі сказати, – прошепотіла жінка, – Хочу попросити прощення в тебе.

– Я тобі прощаю, – сказала Маруся, – Колись гнівалася на тебе дуже, а тепер все розумію і прощаю.

– Дякую…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page