Виростають діти та розлітаються в різні боки. Доньки ще можуть біля матері залишитись, а от синів взагалі не втримати. Звідки повелося таке, що шукає людина щастя не в рідних краях, а десь далеко.
Так і в Степанівни вийшло. Виростила вона двох синів. Спочатку старший у місто переїхав, а минулого року й молодший. Але сьогодні Степанівна має щасливий день, сьогодні її хлопчики повинні приїхати з міста у відпустку. Раніше одного зустрічала, а зараз двох буде.
За Віктора мати завжди спокійна. Він хлопець розважливий, відповідальний, працює на заводі начальником. А ось молодший син ще молодик зовсім. Взяв його Віктор до себе, тільки незрозуміло навіщо. Старшому самому одружуватися вже час, дітей заводити. А молодший з ним в одній кімнаті живе, куди ж за таких умов наречену приведеш.
Молодший Сергій працював трактористом у селі, і дівчина в нього тут була. Дуже Настя Степанівні подобалася. Добра, очі наївні, господиня хороша, завжди допомогти готова. Сподівалася в душі Степанівна, що одружиться з нею Сергій,
— Не знайде краще Насті, — сумнівається в цьому Степанівна, тільки свою волю не нав’яжеш.
Поки думала свою думку, так і не помітила, як Настя підійшла.
— Давайте допоможу сіно перенести.
— Ні, дякую, синочки сьогодні приїдуть, допоможуть, — відповіла Степанівна.
Настя одразу повеселішала, видно, що любов ще до Сергія з її серця не пішла.
—З дороги їм відпочити треба, я допоможу.
Швидко впоралися. Удвох швидше.
Дістатись до села можна було автобусом, але місцеві любили на човні через озеро. Так швидше.
Побачила Настя човен, коли той ще крапкою чорнів. «Їдуть!», — а сама й побігла до двору. У Степанівни ноги підкосилися. «Невже дочекалася»,— думала сама про себе, і не вірила у своє щастя. Одна радість у неї залишилася у житті після того, як не стало чоловіка.
Одного дня пішов її Михайло на човні за щуками, два дні його не було. У душі теплилася надія, всупереч похмурим очікуванням. А потім пригнали човен порожній. Як пережила все те і не знає. Тільки заради дітей.
І ось зараз вони виходили з човна на причал. Молодший швидко обійняв матір. Потім обійняв старший, погладив по волоссю. Відчула себе зовсім маленькою та безпорадною у його обіймах.
Привезли матері подарунки. Старший плаття красиве, молодший чобітки. Приємно, що приділили увагу. Але найголовніше, що самі здорові.
Постелила їм мати на свіжому сіні, потім дивилася, як розкидалися, зморені сном.
Наступного дня рано-вранці вирушили рибалити.
Навіть ревнощі у Степанівни з’явилися до озера. Не встигли приїхати, а знову їдуть. Але нічого не сказала. Відпочивати приїхали, а не на матір дивитися.
Повернулися пізно, не стала будити на косовицю. Сама зібралася з ранньою зорею. А хлопці потім її наздогнали.
— Мамо, що ти нас не розбудила?
Взялися за коси, наче на змаганнях один перед одним. Гарно йдуть, трава так і лягати біля ніг. Із запалом. Дивиться Степанівна, намилуватися не може. Яких синів виховала.
Швидко три тижні пролетіли. От тільки зустрічала, а вже проводжати час. Душенька плаче, але ні словом свій сум мати не видає.
Старший завжди лагідний був і уважний, весь у батька.
— Синку, тобі одружуватися треба, не варто з цією справою затягувати, — нагадала мати.
— Знаю, але поспішати із цією справою не хочу. Мені повинні квартиру дати, може ти тоді вирішиш у місто переїхати.
Чим ще сини можуть мати втішити? Хоч як крути, а на роботу повертатися час.
Знає Степанівна, що вона нікуди не поїде. Тут її все життя минуло. Через це озеро її батько на той берег возив булку купувати. Смачніше за ті ніколи в житті не їла.
Бачить Степанівна, що стоїть Настуня біля огорожі, теж Сергія проводжає. Одна надія у матері, що поверне її сина любов до села. Отоді й будинок оживе від дитячих голосів, а поки що проводжає дітей до міста. І стоїть біля причалу, дивлячись на озеро.
Автор не вказаний.
Головна картинка – pexels.
