— То ти вважаєш, що маєш право розкидатися коштами мого сина на чужих людей?! — голос свекрухи тремтів від обурення, коли я тільки-но переступила поріг.
— Маргарито Степанівно, це мої особисті заощадження та бажання допомогти самотній людині, — тихо відповіла я, намагаючись не зважати на те, як важко мені вже дається кожен крок на останніх тижнях очікування малюка.
— Заощадження? У родині не буває «свого», коли ми ледве відкладаємо на майбутнє житло! Ця стара жінка має державні служби, нехай вони нею опікуються. Або нехай іде в спеціальний заклад для самотніх, там їй і місце. Поки ти живеш під моїм дахом, я не дозволю виносити гроші з хати заради чужих примх!
— Вона не чужа. Вона — людина, яка була поруч, коли мені було найважче.
— Побачимо, що скаже Володимир, коли дізнається, яку благодійницю він утримує!
Моє життя кардинально змінилося кілька років тому. Після розлучення, яке залишило в душі лише попіл, я опинилася в невеликій орендованій квартирі.
Саме там я зустріла Олену Сергіївну. Вона не просто жила за стіною — вона стала моїм тихим прихистком. У перший же вечір вона завітала до мене з тарілкою ще гарячих пирогів, запах яких нагадав мені дитинство.
— Дитинко, ти така бліда, — мовила вона тоді, лагідно всміхаючись. — Поїж, домашнє завжди лікує краще за будь-які ліки.
Ми стали нерозлучними. Наша дружба не була нав’язливою, але ми відчували потреби одна одної без слів. Повертаючись із роботи, я завжди заходила до крамниці, щоб принести їй свіжий хліб чи необхідні продукти.
Вона ж, знаючи мою завантаженість, часто чекала на мене з готовою вечерею. Ми разом пили чай, обговорювали прочитані книги та мріяли про світле майбутнє.
Час невблаганний. За вісім років Олена Сергіївна помітно змарніла. Її кроки стали важчими, а список необхідних медикаментів — довшим. Я бачила, як важко їй зводити кінці з кінцями, тому почала хитрувати: казала, що аптечні засоби дісталися мені зі знижкою, або просто непомітно поповнювала її холодильник. Для мене це не було тягарем — це було проявом людяності.
Рік тому в моє життя прийшов Володимир. Він став моєю опорою, людиною, яка розуміла мене з напівслова. У нього теж був непростий досвід за плечима, але серце залишилося відкритим.
Спочатку він переїхав до мене, але ми розуміли: треба думати про власне гніздечко. Оренда забирала левову частку доходів, тому ми прийняли непросте рішення — тимчасово оселитися у його матері, щоб швидше зібрати суму для першого внеску на власну оселю.
Прощання з Оленою Сергіївною було сльозливим.
— Оленко, — казала вона мені, тримаючи за руки, — ти тільки не зникай.
— Обіцяю, я буду приїжджати щотижня.
І я тримала слово. Навіть коли дізналася про свою вагітність у тридцять шість, що стало для нас справжнім дивом, я не припиняла піклуватися про свою названу бабусю. Володимир повністю підтримував мене. Він бачив у моїй турботі ту рису, за яку і покохав.
Проте життя у свекрухи було схожим на ходіння по тонкій кризі. Маргарита Степанівна була жінкою суворою і вважала кожну копійку. Про мою допомогу сусідці вона не знала, і все могло б залишатися в таємниці, якби не безглузда випадковість.
Одного разу я забула телефон на кухонному столі. Саме в цей момент зателефонувала Олена Сергіївна. Свекруха, чия цікавість завжди переважала над вихованістю, відповіла на дзвінок.
Старенька, не підозрюючи, з ким розмовляє, почала щиро дякувати мені за останню допомогу, згадуючи і ліки, і оплачені рахунки, і продукти.
Коли я повернулася, повітря в домі було наелектризоване. Маргарита Степанівна виглядала так, ніби я вчинила найгірший злочин. Вона не зважала на мій стан, на те, що малюк мав з’явитися з дня на день. Її слова були колючими й холодними.
Того вечора, коли Володимир повернувся з роботи, вдома вирувала справжня буря. Я зачинилася в кімнаті, намагаючись захистити маленьке життя всередині себе від тих важких емоцій, що доносилися з вітальні.
Свекруха кричала про мою марнотратність, про те, що я обкрадаю власну дитину заради сторонньої жінки.
Володимир зайшов до мене пізно ввечері. Він виглядав страшенно втомленим, наче на його плечі поклали невидиму вагу.
— Кохана, — він присів на край ліжка і взяв мою долоню у свої. — Пробач, що тобі довелося це вислухати. — Тобі теж дісталося через мене? — тихо запитала я. — Це не через тебе. Це через різні погляди на те, що таке милосердя. Мама впевнена, що світ жорсткий і кожен має виживати сам по собі. Але я так не думаю. Нам потрібно шукати інше житло. Негайно. Навіть якщо це означає, що ми будемо збирати на власну квартиру на кілька років довше. Спокій у сім’ї дорожчий за будь-які стіни.
Ці слова стали для мене справжнім бальзамом. Ми почали переглядати оголошення. Доля розпорядилася так, що один із варіантів знаходився зовсім поруч із будинком Олени Сергіївни. Оглянувши квартиру, ми вирішили зайти до нашої старенької подруги, щоб трохи розрадити її і себе.
Ми купили невеликий святковий торт. Олена Сергіївна була приголомшена нашою появою. Вона метушилася, намагаючись накрити на стіл, але я бачила, що її щось гризе. Коли ми врешті сіли чаювати, вона раптом затихла, дивлячись у вікно.
— Олено Сергіївно, щось сталося? Ви якась не така сьогодні, — обережно запитала я.
Вона зітхнула, і в її очах з’явився особливий блиск.
— Дітки мої. — почала вона, і її голос трохи затремтів. — Я довго думала. Крім вас, у мене на цьому світі немає жодної рідної душі. Минулого тижня я відвідала юриста.
Ми з Володимиром перезирнулися, не розуміючи, до чого ведеться розмова.
— Мені вже чимало років, — продовжила вона. — Цього року святкуватиму вісімдесят п’ять. Я хочу знати, що моє житло дістанеться тим, хто має серце. Я склала документ на ваше ім’я. Ця квартира тепер ваша, якщо ви згодні підписати договір довічного утримання.
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання старого годинника на стіні. Ми були приголомшені. Жодна думка про таку можливість навіть не спадала нам на думку.
— Олено Сергіївно, ми ж допомагали вам не заради цього! — вигукнув Володимир. — Ми не можемо прийняти такий подарунок.
— Ви вже його прийняли, коли приносили мені теплу вечерю і просто слухали мої розповіді, — твердо відповіла вона, простягаючи нам папери. — Не сперечайтеся зі старою жінкою. Це моє останнє бажання — знати, що тут звучатиме дитячий сміх.
Ми поверталися до свекрухи з дивним відчуттям. Це була суміш неймовірної вдячності та полегшення. Маргарита Степанівна зустріла нас на порозі з кам’яним обличчям.
— Ну що, знайшли собі куток? — єхидно запитала вона.
— Знайшли, — спокійно відповіла я, відчуваючи дивну впевненість.
— Ми переїжджаємо наступного тижня. Більше того, нам більше не потрібно хвилюватися про майбутнє житло.
— Це як це? — вона аж очі округлила.
— Моя колишня сусідка оформила на нас свою квартиру. Виявилося, що доброта іноді повертається у спосіб, про який навіть не мрієш.
Свекруха стояла, не знаючи, що сказати. Весь її гнів розвіявся перед цим фактом. Володимир підійшов до неї, обійняв за плечі:
— Мамо, не тримай зла. Ми будемо поруч, будемо привозити онука. Але ми маємо жити за власними правилами.
Через два тижні на світ з’явився наш син Дмитро. З пологового будинку я їхала вже не в дім, де панував контроль і докори, а в затишну орендовану квартиру, знаючи, що зовсім поруч на нас чекає Олена Сергіївна, яка стала нам ближчою за родичів.
Дивлячись на те, як Володимир бережно тримає на руках маленького сина, я розуміла: найважливіші цінності не мають грошового виразу. Ми пройшли через випробування, зберегли свою гідність і отримали винагороду, про яку навіть не сміли просити.
І головне — я знала, що мій чоловік завжди буде на боці правди та любові, а це і є найміцніший фундамент для будь-якої сім’ї.
Життя продовжувалося, і кожен новий день приносив розуміння: щирі вчинки завжди знаходять відгук у всесвіті. І нехай попереду було ще багато клопотів, ми зустрічали їх із посмішкою, тримаючись за руки.
Головна картинка ілюстративна.
