fbpx

Побачити на порозі свого дому братову, та ще й через стільки років я не сподівалась. Думала, може в село до знайомих заїхала, бо рідні у наших краях Марта не мала. Однак, вона мене здивувала, бо ж навіть не привітавшись запитала, де є моя совість і як я можу так чинити несправедливо

Побачити на порозі свого дому братову, та ще й через стільки років я не сподівалась. Думала, може в село до знайомих заїхала, бо рідні у наших краях Марта не мала. Однак, вона мене здивувала, бо ж навіть не привітавшись запитала,  де є моя совість і як я можу так чинити несправедливо.

Я все своє життя прожила поруч батьків. Вірніше, жила я з ними ще малою і вже після того, як повернулась із заробітків. Саме батьки виховали мою доню і нині вона за кордоном проживає із сім’єю.

Я була заміжня, але не довго. Повернувшись у дім батьків я мріяла про власну оселю, місце яке буде тільки моїм і де я буду господинею, саме тому і подалась на заробітки.

Але, поки заробляла то сенсу купувати власного житла не бачила – складала гроші тим паче, що донька росла. Коли брат мій оженився і виїхав за кордон, стало зрозуміло, що й не треба мені ніякої хати, бо ж батьки не молодіють і з усього виходило, що саме я поруч них залишусь.

Я розбудувала дім батьків, робила все на роки, аби й собі на старість мати де жити і не думати, що треба щось переробити. Доня виросла, пішла навчатись, а я додому повернулась тільки тоді, як уже батькам потрібен був догляд.

Можливо, тато із мамою прожили б і довше, якби не чорна звістка, яка прилетіла з-за кордону. Марта набрала і повідомила, що Олексія – брата мого, не стало.

Я збиралась їхати, але вона сказала, що запізно. Ніхто мене, чи рідню чекати не буде, і що там у них не такі традиції як у нас в Україні. Лиш вислала фото місця спочинку брата, та й усе на тому.

Брат був від мене меншим і вони із дружиною довго не наважувались на діток, адже будували життя за кордоном з нуля. Тож, коли я вже стала бабусею і бавила онука, мій брат майже у сорок п’ять вперше став татком.

На момент коли його не стало, я мала двох племінників не старше 10 років. Знаєте, вони були за кордоном ми тут. Мої батьки зістарілись недуги обсіли, звістка про брата підкосила їх зовсім. Ні мама, ні батько не пережили мого брата більше ніж на три роки. Я доглядала обох.

Ми з братовою не підтримували зв’язку ніякого. Не з гордості – вона того не хотіла. Коли я телефонувала. аби тато і мама хоч онуків побачили, вона не брала трубки. А як траплялось відповість – лід і холод. Вона щиро не розуміла, чого то ми надумали родичатись:

— У мене своє життя. Ми з вами чужі люди. Я в іншій країні. Чи ви чекаєте від мене допомоги? – відповідала різко.

Тож і здивувалась я її побачити на порозі свого дому братову того дня. Не встигла я і привітатись, як вона розходилась, бачте. я совісті не маю і не можу жити спокійно, доки от таку несправедливість вчинила.

Я стояла ні в сих ні в тих, бо ж нічого зрозуміти не могла. Зрештою із того словесного потоку я зрозуміла, що приїхала братова шукати справедливості для своїх дітей. Бачте, я забрала те, що їм належить по праву, як дітям свого батька, а саме – спадку від діда і баби.

Батьків моїх рік як не стало, я доглядала їх більше п’яти років. Та й увесь “спадок” то дім, який я до ладу роками приводила. Звісно, я здивувалась на що то вона розраховує.

Братова ж влаштувала  неприємну сцену, багато чого наговорила а в кінці хлипати почала, адже лишилась вдовою із двома дітьми і нині їй дуже важко на чужині. Почала говорити, що хоч у пам’ять про брата а я повинна їй допомогти.

Поїхала вона ні з чим, бо й от так щось їй давати я наміру не мала. Спочатку, я думала забути про той візит і викинути з голови її слова, але нині спокою не знаходжу.

Власне, я маю кругленьку суму відкладену, живу зовсім не бідно, та й донька при гарному чоловіку. Можливо і справді гріх маю, що сиріток обділила?

Аз іншого боку – саме братова від нас відхрестилась свого часу.

Та й оцей візит? Що це було? Як на таке реагувати? Мушу допомогти? Чи забути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page