Ніна купила квиток на приміський поїзд. Вона з чотирирічною донечкою поверталася від батьків, що проживали в селі.
До відправлення залишалося хвилин сорок, тож жінка з дитиною примостилися в залі очікувань. Людей було небагато, місць вистачало. Дочка бавилася поряд, розкладаючи іграшки, подаровані дідусем і бабусею, що ніколи нічого не жаліли для внучки.
У зал ввійшла молоденька жінка з дівчинкою, приблизно такого ж віку, як її Діанка. Малеча зразу ж звернула увагу на іграшки й потягнула чи то маму, чи то сестру до них. Жінка на хвилину завагалася, але все ж підійшла до Ніни:
– Можна я залишу дитину й валізу біля вас і побіжу в аптеку купити таблетки, бо щось розболілася голова?
– Так, але ми десь через 15 хвилин будемо виходити на перон, бо наш вагон далеченько.
– Та я встигну. Зорянко, побавишся з дівчинкою?
Дружелюбна Діанка зразу почала залучати ровесницю в гру «мами-дочки», а незнайомка поспішила в аптеку. Була вона якась схвильована й розгублена. Але якщо розболілася голова, то, звісно, не до гарного настрою.
Збігали хвилини, вже можна було по кілька разів сходити туди-сюди, але Зорянчина мама не поверталася. \
Ніна попросила одну дівчину заглянути в аптеку та знайти невисоку жінку в світло-зеленому костюмі, з русявим волоссям, стрижкою під каре, і сказати, що вони поспішають.
Повернувшись, дівчина повідомила: провізорка запевнила, що описана нею жінка протягом останньої години точно не заходила. Хлопець, що побачив тривогу та розгубленість Ніни, вирішив допомогти жінці, попросивши дикторку вокзального радіо оголошувати через динамік: «Мамо Зорянки, донечка чекає вас у залі очікувань». Але результату не було ніякого.
Пасажири порадили звернутися в залізничний відділ міліції. Аж тут Зорянка витягла з кишеньки якийсь папірець, простягла його зі словами: а ти дай печенько, хочу їстоньки.
Ніна автоматично витягла мамине домашнє печиво й дала дівчаткам, а сама швидко розгорнула записку: «Усиновіть мою дитину, благаю, тільки не віддавайте в інтернат, прошу, тільки не в інтернат». Ще була вказана дата народження.
– Я не хочу їсти-и, – затягнула свою пісеньку Діанка, а Зорянка жадібно напихала ротик смаколиком.
– Бели моє печенько, – доня втішилася, що є кому віддати, – Мамо, хай Зоянка їде з нами.
Ніна глянула на вокзальний годинник і жахнулася: навряд чи вона встигне на поїзд. Чекати наступного – довго, бігти з дітьми і валізами на автовокзал – далеко.
Несказанно зраділа, побачивши знайомого. На щастя, він також поспішав на цей поїзд.
– Ніно, ти що – проспала? Чим допомогти? Беру одну валізу і дитину на руки, а ти – другу. А то чиє дівча? – не дочекавшись відповіді, хлопець підхопив її та помчав на перон, за ним Ніна. Заледве встигли.
Дякувати Богу, молодик не виявився вельми цікавим, тож не довелося щось пояснювати йому, тільки подякувала, а він пообіцяв допомогти при висадці.
Людей було небагато, вони з дівчатками зручно вмостилися, а хлопець сів неподалік, щоб діти не заважали, і слухав музику через плеєр.
Ніну здивувало, що Зорянка ні разу не згадала про маму, не заплакала, тільки просила ще печенька.
Можливо, дитина раніше недоїдала, була худенька, але чистенька, гарно вдягнена, з першого погляду доглянута, вихована. Однак у загальному розвитку трохи відставала від її донечки, на півроку молодшої.
Ще більше жінку здивувало, коли дівчинка притулилася до неї й сказала «мама». Діанка приревнувала: «моооя мама» і вперше насупила брівки.
– Твоя, твоя, – заспокоїла доньку і поцілувала, а Зорянку погладила по голівці, – пограйтеся краще ляльками.
– Боже, що я накоїла? Але як я могла вчинити інакше? – Ніна намагалася дати лад своїм думкам. – Чи готова я всиновити дитину? Та хто мені, розлученій, дозволить? А якщо мене ще й звинуватять у викраденні?
Жінка зателефонувала братові, але зв’язок у поїзді кепський, тож так і не додзвонилася й продовжувала роздумувати про долю підкинутої їй дівчинки.
Ніна малювала в уяві різні картини: молода дівчина приховала від усіх, те що при надії, після віддала немовля в Будинок дитини, потім отямилась, забрала, але справитися не змогла й підкинула дівчатко.
Бо чому дитина назвала її мамою, чому за своєю не плаче, чому не боялася йти на руки до незнайомого дядька?
Виглядає так, що Зорянка, як і всі інтернатівські, щодня чекала на маму, і кожну, хто її приголубить, вважала мамою. А, може, сама дівчина – вихованка дитбудинку – народила дитину в цивільному шлюбі, а потім хлопець її покинув, а підтримки рідних не має?
Ніна знов і знов перечитувала записку, ніби могла між рядками прочитати відповідь. Розбірливий почерк, видно, старалася, але й хвилювалася, бо рука тремтіла і деякі букви скачуть, ще й кілька слів розмито, ніби слізьми накапала, або спеціально, щоб справити враження, що така безвихідь.
А дівчинку добре навчила, просто натренувала: «я тобі – папірчик, а ти – дай печенько». Дивно все це. Чому ж вона не дочекалася міліції? Через записку, де крик душі, через жаль до дитини, через бажання, щоб Діанка мала братика чи сестричку? Так як із чоловіком розлучилася, а вдруге вийти заміж – зареклася, доньку ростила б одиначкою, а тут такий сюрприз.
Щоправда, ще одна родина могла б усиновити дитину. У Ніни також така думка промайнула в голові. І це був ще один аргумент узяти дівчатко з собою.
Її брат був одружений вже сім років, але дітей у них не було. Де тільки братова не лікувалася – безрезультатно, але й про бажання усиновити дитину ні вона, ні брат ніколи не говорили.
– Ох, ця братова, – жінці стало прикро від спогадів, – невже вона не знала, що її двоюрідний брат перед їхнім із Ніною знайомством перебував у цивільному шлюбі з дівчиною, яка народила від нього сина, а через рік після їхнього весілля знову почав учащати до колишньої?
Але брат її щиро кохав, і Ніна проковтнула образу. Тим більше, що були вони сусідами, жили в квартирах на одній сходовій площадці. Це їхній з братом тато, вічний заробітчанин по тюменях, а за незалежності України – по європах – придбав синові й доньці по квартирі в хрущовці, бо діти вивчилися в інститутах і мали роботу в місті.
– А на кращі квартири вже самі заробляйте, – побажав синові й доньці.
Після прибуття поїзда Ніна таки додзвонилася брату. Він зустрів сестру. Сказати, що був шокований – нічого не сказати. Зорянка до нього охоче пішла на руки.
Сестра вдома розповіла про все докладно, показала записку, навіть висловила свої міркування про долю жінки, яка так вчинила. Довелося вислухати братові нотації про її фантазії, нерозважливість і проблеми, з якими може зустрітися.
– Але я надіялася на тебе, що ти все влаштуєш, – лестила братові та наважилася все-таки сказати, що не проти й всиновити дівчинку, щоб в Діанки була сестричка, бо вона вдруге заміж не збирається, а ростити одиначку егоїсткою не хоче.
Брат тільки хмикнув, але братова аж затремтіла. Ніна вдала, що не побачила, як та змінилася на лиці, і відчувала, що буде розмова на трепетну тему, коли брат із дружиною залишаться наодинці.
Місяці ходінь по різних інстанціях і кабінетах, місяці тривог, очікувань, чи розшукають маму-зозулю, чи надійде оголошення про пошуки дівчинки, місяці клопотань про всиновлення… І нарешті фініш: Зорянка – прийомна донька в родині брата. Дівчатка майже нерозлучні, навіть сплять разом то в одній, то в другій квартирі, удвох ходили в садок, згодом до школи.
Першокласниць проводжає і зустрічає після уроків уже тільки Ніна – береже братову, бо та при надії – чекає синочка. Чи то віддалений наслідок лікування, чи то винагорода Небес за доньку Зорянку – одному Богу відомо.
Ніна, мама й тьотя Ніна в одній особі, з донькою та племінницею часто гуляють у парку. Якось жінка помітила, що протягом кількох днів за ними стежить молодий чоловік. Нарешті він наважився підійти й заговорити.
Ніна вже збиралася суворо сказати щось на кшталт: Юначе, вам не вистачає незаміжніх дівчат для спілкування? Зараз наберу чоловіка.
– Перепрошую, Ви мене не так зрозуміли. Не лякайтеся, справді, я вже кілька днів спостерігаю за Вами. І ось чому, – хлопець вийняв телефон.
– Гляньте, будь ласка, ось на це фото.
– Зорянка? – ненароком вихопилось у Ніни, коли побачила дівчинку-першокласницю з невеличким букетиком квітів і буквариком.
– Моя молодша сестра Уляна. Фото зроблене 15 років тому. коли ми з сестрою ще навчалися в звичайній школі. Потім наших батьків не стало раптово, а нас віддали в інтернат. А тепер порівняйте зі світлиною на вашій сторінці в Інстаграм, знайдіть різницю.
– Неймовірно, настільки схожими бувають люди, – ледве вимовила Ніна, бо в горлі пересохло від хвилювання, а серце просто вискакувало, – перепрошую, але нам пора. Дівчатка, йдемо додому.
– Зачекайте, ми ж не договорили. А давайте зустрінемося завтра.
Але Ніна йшла дуже швидко, не відповідаючи дівчаткам, чому так мало гуляли, чому вони так поспішають.
Вдома видалила свої сторінки в соцмережах, потім роздумувала, що робити: розповідати чи не розповідати братові про ту зустріч у парку, моделювала ситуації, що було б, якби розповіла незнайомцеві історію їхньої Зорянки, якби знайшлася мама дівчинки та захотіла поновити свої права на дитину.
Жінці було жаль того небайдужого до долі племінниці хлопця, але братову родину також шкода.
Що робити в такій ситуації? Як вчинити справедливо, по совісті? Хто дасть пораду?
