fbpx

Побігла за огірочками. А головне й пропустила. І що між синами трапилося, не знає. Тільки повернулася вона, коли вже стояли брати, схопивши один одного, а злякана Зіна тулилася в кутку хати. Тарілка з огірками полетіла на підлог

Маріє Петрівно, здрастуйте!

– Доброго здоров’я!

– Чого ви, Маріє Петрівно, така сумна? Трапилося щось із синами?

– Правду кажуть: маленькі діти спати не дають, а з великими сам не заснеш. Адже, скільки б їм не було років, для мене вони – діти. І тому спати спокійно мені не доведеться до кінця життя… Не ладять між собою Боря і Стасик. Не ладять…

Немає, мабуть, бажанішого для батьків, ніж мир і лад поміж дітьми. Ростили їх, доглядали, виховували, і все, що було в хаті, все – порівну, і водою їх було не розлити. А виросли дітки – і дивляться в різні боки. Як вороги. На жаль, це буває не так вже й рідко.

… Боря і Стасик – близнюки. І ростити їх Марії Петрівні було нелегко. Її чоловіка не стало раптово. Хлопчикам тоді тільки по року виповнилося. Поки довезли, лiкаpя знайшли, – було вже пізно. Залишилася Марія в 25 років удовою, з маленькими дітками на руках. Гарна, молода, роботяща – а така гірка доля випала.

Хата її – на краю села, до магазину далеко. А треба і дров на зиму заготувати, і піч топити, і по воду – через вулицю. Це тепер водогін у кожному дворі, газ, а тоді, сорок років тому, ох, і тяжко було побутові питання вирішувати!

… Крутилася молодиця, як білка в колесі. Добре, що хоч трохи свекруха допомагала. З іншого кінця села приходила, бавила близнюків, бо ні ясел, ні дитячого садочка в селі не було. А Марія працювала дояркою в радгоспі. Вставала дуже рано і бігла на ферму. В передовиках ходила. Одна відрада: хлопчики росли здоровенькими, веселими, дружними. Куди один – туди й другий. Хоча іноді й змагалися. І тоді не поступалися один одному ні в чому. Було їм вже років по п’ять. Послали Марію на зліт передовиків сільського господарства. Аж у Москву. Орден їй вручили. А там купила вона дерев’яного коника, лакованого, на коліщатках. Гарна була іграшка. Та не рада була, що привезла її. Не поділили хлопці конячку. Починалися крики, штовханина, а потім вже й до бiйки дійшло. Якось вони довели її до того, що вона взяла пилку й розпиляла конячку навпіл. Хлопчики відразу заспокоїлися й втратили до іграшки інтерес.

В школі хлоп’ята сиділи за однією партою, вчилися добре, хоча Стасик був здібнішим, ніж Боря.

Росли слухняними, допомагали матері по господарству. Стояли один за одного горою. І в той же час, кожен намагався бути в усьому кращим: в навчанні, в роботі, у ставленні до дівчат. В десятому класі закохалися в одну дівчину, однокласницю Віру. Спочатку Боря проводжав її зі школи, потім почав і Стасик разом із ними ходити. Хлопці змагалися в дотепності. Дівчина спочатку сміялася, її влаштовувало таке становище, а потім дала Борі, як то кажуть, «відкоша».

Борис переживав, погано спав, схуднув, тільки очі палали пpистpастю. Але нічого вдіяти не міг. Згодом заспокоївся. І ніби вже перестав ображатися на брата. А після випускного вечора брати повернулися додому разом, майже одразу після офіційної частини. І як мати не допитувалася, чому так рано прийшли, і як же Віра, хлопці разом відповідали:

– Воно тобі треба, мамо?

Так Марія Петрівна і не дізналася, що ж відбулося на випускному, й чому Стасик більше не зустрічається з Вірою.

Після школи Стасик вступив до будівельного інституту, а Боря, відслуживши в армії, влаштувався водієм на гранітний кар’єр, на якому колись працював і батько. До речі, Марія так більше і не вийшла заміж. Сваталися до неї, й не раз. Але жінка боялася, щоб хлопці не були обділеними її любов’ю, увагою. Так і зістарилася сама, важко працюючи, турбуючись вже про дорослих синів.

Стасик вчився. Звісно, стипендії не вистачало, і Марія допомагала студенту продуктами та грошима. Часто й останні передавала сину. З Борисом їй було легше – сам заробляв.

Бачилися брати рідко, навіть на канікули Стасик приїздив у рідний дім нечасто. То в похід з товаришами кудись збереться, то в студентський будівельний загін – корівники, бази відпочинку будувати. Заробляли хлопці собі на життя. І потрібно сказати, що заробітки траплялися непогані. І з другого курсу Стасик від допомоги матері відмовився, навпаки, почав допомагати їй.

Борис продовжував працювати водієм самоскида, возив щебінь, граніт. Одружився і перебрався від матері до дружини.

Станіслав тим часом одержав червоний диплом і направлення на будівництво однієї з великих електростанцій.

Минали роки. У Бориса росли донька і син. Дружина, тиха і хвороблива Зінаїда, працювала бібліотекарем, клопоталася на городі та в хаті. Жили, як всі, не багато, не бідно: розмірено і нудно.

Від Станіслава мати рідко отримувала листи, з яких вона дізнавалася, що син вже став головним інженером, а одружитися поки немає часу. Хоча в його житті все добре, має хорошу квартиру і все необхідне для життя. Якось влітку до хати Марії Петрівни під’їхала срібляста іномарка. «Ось, – широко усміхаючись, оголосив розповнілий, пахнучий дорогим одеколоном, Станіслав, – вирішив у відпустку до вас. Приймай, мамо, подарунки. І біжи за Борькою. Посидимо, зустріч відмітимо».

Стіл вийшов святковим. Станіслав привіз стільки всього, що мати тільки ойкала, розгортаючи пакунки. Зінаїда сиділа, не піднімаючи очей. Борис, випивши кілька чарок, колупав якусь дивовижну рибу. А мати все тулилася до довгоочікуваного сина.

Гість же не замовкав ні на хвилину, і від його сильного голосу дзвеніло скло в старенькому буфеті. Він все говорив про свою роботу, про те, як його цінують, про свою машину, про політику і, звісно, вибори.

– Ой, – раптом підхопилася мати, – а огірочки й забула, улюблені твої. Я зараз…

Побігла за огірочками. А головне й пропустила. І що між синами трапилося, не знає. Тільки повернулася вона, коли вже стояли брати, схопивши один одного, а злякана Зіна тулилася в кутку хати. В матері заніміли руки. Тарілка з огірками полетіла на підлогу.

– Що ви, синочки? Нащо ж?

– Не втручайся, мамо! – зарикав Стас, – Ми – самі!

Борис відпустив брата:

– Давай вийдемо, поговоримо…

Вийшли брати. В тиші, що настала, Марія Петрівна подивилася на Зінаїду: «Що трапилося?» Та тільки плечима здвигнула. В кімнату зайшов червоний, як рак, Борис.

– Збирайся, – кинув дружині. – А ти, мамо, май на увазі: поки він тут, мене не побачиш…

Залишившись удвох зі Станіславом, мати заглянула йому в очі. Він відмахнувся:

– Не питай, мамо…

Через три дні мати збирала сина в зворотну дорогу. Не стрималася і запитала:

– Синочку, що ж ти досі один? Пора б уже сім’ю мати, діток народити… Хіба мало гарних дівчат біля тебе крутиться? Он ти який у мене красень! Може помиритесь? Я піду покличу брата.

– Не потрібно… Це ж подумати тільки – позаздрив, знайшов, чим попрікнути… Ти мене пробач, але я тепер, мабуть, не скоро появлюсь.

Борис з того випадку у матері теж не буває. А Марія Петрівна змучилася в думках: що вона не так зробила? І як їй бути, адже любить їх обох, а вони… Ну хто б міг знати? І болить її серце за обох, і мучиться безсонними ночами: «Як же так, рідні, брати, що їм ділити?». І не може придумати через що ця ворожнеча розгорілась.

Автор – Любов МАТВІЄНКО.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page