Все розпочалось рік тому з появою на світ Іллюші. Чоловік перестав звертати на мене увагу, ледве-ледве терпів нічні волання сина, брав додаткові години на роботі аби прийти пізніше і не зустрічатися з нами. Пам’ятаю, я тоді дуже переживала. Я не наполягала на розмові з чоловіком, відчуваючи, що ще трохи і форма спілкувань сусідів перейде в форму спілкування незнайомців.
Так ми жили якийсь час, а потім я втомилася. Морально втомилася, як і всі жінки. Взяла дитину і поїхала на дачу до батьків, залишила йому записку, що повернуся, не знаю коли, а якщо він хоче нас бачити, двері будинку моїх батька і матері для нього завжди відкриті. Батькам я посоромилась зізнатися, що у нас все погано, сказала, що у нас мілкий ремонт.
Побула я на дачі рівно три тижні, щоб зрозуміти, що небагатослівність чоловіка набагато миліше, ніж завзята балаканина мами. Дуже по ньому скучила, і гадки не мала, що і він по нам з Іллею. Вирішила зробити сюрприз, навіть постриглася заради такого випадку, і раптово нагрянула додому. Те, що я там застала, можу назвати одним словом – морок. Чоловік привів у дім коханку, яку він називає цивільною дружиною (це при живій офіційної дружині!). І живе там з нею, не сумуючи за нами.
Прошу тепер чоловіка, аби він продав квартиру і купив нам однокімнатну, але він не згоден. Каже, що вона дорога йому, як пам’ять, адже дісталась від бабусі. З’їжджати я не хочу принципово. Побачимо ще, хто кого. Планую поводити себе і дозволяти дитині таке, що він сам запропонує розмін. Хоча зараз каже, що я чомусь ні на що права не має. Ага! Я його дружина і не маю. Ще побачимо хто кого.
Не хочу дарувати цій панночці свого чоловіка, тому і з місця не зрушу. Пропонує мені купити однокімнатну на околиці. А це вже ні! Або ми цю міняємо і я отримую свою частку, або я живу тут. Інших варіантів не розглядаю.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.