«Та ти така, що тобі багато й не треба». Чули таке в свою сторону? Я чула дуже багато разів. Коли була мала, то завжди було оте «обійдешся» або «мріяти не шкідливо».
Або пригадуєте з якою ностальгією згадуєте, що бавилися ляльками з кукурудзи, робили різні зачіски, як носили в вухах квіти з кульбабки чи вербові котики, уявляючи, що це справжні сережки.
І як взяти шальки терезів, то ви були так само щасливі, як і ті, хто мав справжні ляльки Барбі, красиві сережки чи набори косметики.
Можна бути щасливим і за три копійки. Цілком можна.
Але не можна інше – не можна дозволяти собі думати, що так має бути.
А я це собі дозволила.
Отож, було у моєму житті таке, що раз нема, то можна обійтися. Це було моїм девізом всі двадцять років життя з чоловіком.
Нема гарного одягу – є на гуманітарці.
Нема прикрас – я їх не ношу чи купую біжутерію.
Нема грошей на море – ми їдемо в село на зелене море.
Головне, що разом. Що діти здорові і батьки живі. Чим не щастя?
Але з роками я стала помічати, що чоловік все частіше каже:
– Тобі нащо? Ми збираємо на інше.
Ні, коли це стосується фільму, який ти можеш і по телевізору подивитися, а не йти в кінотеатр і не витрачати кошти, то одне. А, коли це стосується того, що ви все життя відкладали і чекали слушної миті – то геть інше.
А мрія ж у мене була теж «бюджетна», проте, й на неї чоловік не хотів витрачатися, бо у нього геть інші плани.
У моєї подруги є дача в селі і ми так товаришуємо, що я у неї маю грядку і собі саджу необхідне, а вона навіть за це не бере у мене нічого.
– Даси колись закрутку і вже буде подяка, – отак каже.
А я за собою помітила, що, коли працюю на землі, то мені якось легше на голову стає. Тут все просто – посадив, полив, пополов, підгорнув. А в місті стільки думок, і все себе з кимось порівнюєш, чому в тебе не так, а могло б бути так…
Значить, не допрацювала, не постаралася, а чому? Чому ти так не можеш?
Вишивання і в’язання не моє, якісь прогулянки теж, а тут подруга запропонувала до неї поїхати помогти на городі і я погодилася. І закохалася в усе це. От щиру правду вам кажу, бо то якесь чудо, коли з твоєї руки виростає плід.
Це наче мої малесенькі дітки, я до кожного маю розмову і надію.
Мої діти вже вчаться в вузах, тому вони не мають в мені більше потреби. А тут я дуже потрібна, бо вони без мене можуть і не вирости: треба полити, підживити, від сонця палючого берегти.
І ось я насіяла розсади та поскладала в квартирі на підвіконники, на балконі у мене всюди вони розкладені. Я вже так дивлюся чи сходить, чи не накрити плівкою, бо не сходять.
А от мій чоловік почав це все сприймати не так, як я собі думала.
Я попрошу купити мені контейнери під розсаду – забуде. Попрошу підвісити на стіну на балконі контейнери – не хоче, бо треба витягувати перфоратор та крутити дюбелі, а він стомлений з роботи.
– Нащо тобі того?, – питає, – Інші серіали дивляться і щасливі, а ти тут зі своєю землею. Ти ж міська, забудеш за кілька тижнів, а куди те все треба буде дівати?
Але далі я почала помічати, що чоловік навмисно мене не слухає.
Що я прошу на балконі вікно закривати – забуде і рослинки мерзнуть, чи закриє штори і не відкриває, а рослинам тінь.
А якось я помітила, що кілька стаканчиків з розсадою на землі.
– Що ти червонієш? Ну штори відкрив, а вони й впали.
– То важко підняти?
– Слухай, у мене спина, а вони й так жовті. Та й взагалі, у мене важливіші справи.
І тоді я задумалася над тим, а що ж мій чоловік про мене думає? Що я маю робити, а що не маю?
Навколо нього крутитися – маю, робити те, що мені подобається – не маю.
І справа не в тій розсаді. Так і раніше було, але я завжди знаходила виправдання такій поведінці та й собі казала – обійдешся, підтримай чоловіка, а потім він і тобі віддячить.
І ось так я збирала всі ці роки ті майбутні подяки, ці грамоти. Думала, що він мені має віддячити чимось грандіозним, але бачу, що не має він того, що я хочу, тому й вирішила взяти щось маленьке, бюджетне і далі не то.
І я тоді зібрала всі свої стаканчики з розсадою, всі полички і переїхала до подруги на дачу. Там піч і вигоди на вулиці, але мені там було так спокійно і добре, що я не відчувала ніяких незручностей.
Чоловікові нічого не сказала, аж на другий день зателефонував де я є і чи не маю я обов’язків перед ним.
– Ні, не маю. Але я ще маю й права, тому поки не зміниш свою поведінку, то я не вернуся.
– Я маю міняти поведінку? Та я в тебе золотий чоловік. Тобі зі мною пощастило.
– Бувай, – поклала я слухавку.
Я не могла пояснити, що не так, бо наче й нема на що жалітися, а от не хочеться більше такого співжиття, такого відношення, хочеться бути в спокої з собою.
Далі мені почали і діти, і батьки телефонувати, що це зі мною сталося, все ж мене влаштовувало.
І ось я за це «влаштовувало» й зашпорталася. Та не влаштовувало багато чого, просто вважала, що треба потерпіти і далі буде краще.
Хіба влаштовувало мити дитину в тазику, чи їздити в переповнених автобусах з дітьми, чи просити одяг в родичів для дітей? Та купу всього було, але ж не розвертався і не йшов, бо знав, що колись буде краще з усім, якось разом з усім справимося. А виходить, що всіх привчила, наче я й так щаслива сама по собі і мені для щастя нічого не треба.
Вже, коли мої рослинки були висаджені в грунт, а я пила чай на лавочці і милувалася красою, рипнула хвіртка. Я гостей не чекала, а це Вадим.
– Добрий вечір. Поговоримо?
– Добрий. Давай.
Він говорив і в його словах ще проскакувало, що я щось йому винна, але більше було того, що він не цінував мене, не беріг, не розумів.
– Ти думав, що я маю робити все так, як кажеш ти.
– Але ж завжди так було.
– Так було лишень тому, що я вірила, що з часом не треба буде ні економити, ні поступатися, ні пристосовуватися.
– Я думав, що тобі нічого не треба.
– Як зручно. Тобі треба і гараж і машина. А мені нічого?
– Я так звик.
– Ну то відвикай або щось думай.
І так чоловік почав до мене на дачу їздити і то поллє грядки, то парник зробить, то поправить шифер, то туалет новий зробить. І так ми поступово наново знайомимося в свої сорок сім. Думаю, що це великий прогрес, а ви як вважаєте?
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для intermarium.news Ксеня Ропота
