— Олено, ти що, зовсім совість втратила? — розходилась тітка Марія, розмахуючи руками біля моїх дверей. — Це мій дім, мої онуки, а ти тут чужих чоловіків водиш! Я все бачила, все зняла на телефон! Зараз усім покажу, яка ти мати!
— Тітко Маріє, заспокойтеся, будь ласка, — відповіла я, намагаючись не підвищувати голос, хоч усе всередині кипіло. — Це мій дім, мої діти, і я маю право на своє життя. Ви приходите до онуків, але не для того, щоб влаштовувати сцени.
— Твоє життя? Ха! Ти розбила сім’ю моєму синові, а тепер ще й цього чужинця сюди тягнеш! — вона тицяла пальцем у бік Андрія, який стояв осторонь, не втручаючись. — Він хто такий? Чому в моєму домі?
— У вашому? — я не витримала. — Це мій дім, куплений на мої заощадження, після того, як ми все поділили. Ідіть, будь ласка, і не повертайтеся, якщо не можете поводитися спокійно.
Вона ще щось тамговорила, але я зачинила двері. Андрій обійняв мене: “Не переймайся, Світлано. Ми впораємося.”
Нарешті, на днях, заїхала до своєї подруги. Ми вже давно з нею не бачилися, тому відклали всі справи в сторону і почали пити чай. Так наші розмови і понеслись про те, і про се. У кожної було дуже багато інформації, якою хотілося б поділитися одна одній.
Моя подруга Олена розлучилася з чоловіком приблизно п’ять років тому. А до того, в один звичайний день, вона випадково перетнулася з його новою обраницею, яка чекала на дитину.
Він перебрався до іншого міста з тією жінкою і в рідних краях більше не показувався. Навіть до рідних не навідувався на свята. Його мати, спочатку, тішилася новою невісткою, але не забувала й про колишню, ніби навмисне нагадуючи про минуле. Тому час від часу заходила до онуків у гості.
Стосунки були напруженими, тому моїй подрузі такі візити зовсім не подобалися. Вона не раз казала і пояснювала, що діти самі можуть приходити до бабусі, коли захочуть або коли їй самотньо. Отже, бачити в своєму помешканні свекруху їй не хотілося.
Тим паче, що після розлучення їй довелося реалізувати спільне майно і розділити все порівну. Тих коштів не вистачило навіть на маленьку кімнату в гуртожитку. Жила кілька років у найманій оселі, та водночас відкладала на власний будиночок.
Досі вона ще має зобов’язання перед кількома людьми, але з нормальним житлом. Тоді їй ніхто не простягнув руки допомоги, окрім близьких друзів і керівництва на роботі.
Про колишнього нагадують лише регулярні виплати на дітей, ну і свекруха зі своїми візитами, раз на тиждень.
Кілька місяців тому в подруги з’явилися нові стосунки. Чоловік піклувався не тільки про неї, а й про діточок.
Нарешті, в її житті з’явилася якась перспектива. Він запропонував оселитися разом, однією великою родиною, але вона ще не була готова до такого кроку.
Вони часто бачилися, а іноді він навідувався до них додому. Завжди намагався бути частиною її повсякденності та підтримувати з малечею.
В черговий раз, після того, як завітала колишня свекруха, подруга намагалася пояснити їй, що не бажає бачити її на своєму порозі щоразу на вихідних. Тим паче, що в неї вже є нова невістка, якій тепер потрібна підтримка.
Свекруха ж гордо заявила, що приходить до онуків, а якщо й вказує на якісь огріхи, то не чужа людина в цьому домі, тому має повне право.
Але найцікавіше було попереду.
Під час одного з таких візитів свекруха натрапила на нового друга Олени. Ох і галасу вона наробила, мало не всю вулицю скликала. Пояснювала все тим, що невістка не має права запрошувати до оселі кого заманеться. Єдиний чоловік, який може переступити поріг, це батько дітей, а решта — зась.
Сидить Олена і сміється, і сльози котяться. Свекруха тепер у неї під вікнами і вдень, і вночі з увімкненою камерою на телефоні. Намагається зібрати докази, що Олена не ідеальна мати.
Коли Олена прямо питає, чого та хоче досягти, пояснити толком нічого і не може. Онуків до себе забирати вона не планує, син її теж, але Олена нібито не така, як треба.
І що його робити?
Я слухала Олену, тримаючи чашку з чаєм, і серце стискалося від її слів. Ми сиділи в її затишній кухні, де пахло свіжою випічкою — вона завжди пекла пиріжки, коли нервувала. За вікном шелестів осінній вітер, а ми, ніби в коконі тепла, ділилися болем і надіями.
— Світлано, ти уявляєш? — Олена відставила чашку і потерла скроні. — Я думала, після розлучення все заспокоїться. А тут таке. Вона стоїть під домом, знімає, як Андрій заїжджає. Мовчки, але я знаю, для чого.
— А ти з нею розмовляла спокійно? — запитала я, наливаючи ще чаю. — Може, просто пояснити, що це її не стосується?
— Пробувала. Востаннє сказала: “Тітко Маріє, ви маєте свою сім’ю в іншому місті. Чому не їдете туди? Допоможіть новій невістці з малюком.” А вона: “Мої онуки тут! Я маю право їх бачити. І стежити, щоб усе було гаразд.”
Я кивнула. Знала цю історію з її слів.
— Андрій — добрий чоловік, — тихо сказала Олена. — Він із дітьми грається, допомагає з уроками. Старший, Богдан, спочатку соромився, а тепер питає: “Коли дядя Андрій приїде?” А молодша, Соломійка, малює йому листівки.
— То в чому проблема? — запитала я.
— У ній. У свекрусі. Вона каже: “Це мій дім був колись. Я маю право.” Але ж ні! Ми продали квартиру, поділили, я взяла кредит, друзі позичили, начальник премію дав. Я ночами не спала, економила на всьому. А вона приходить і каже: “Тут пил, там не прибрано.”
Я взяла її за руку.
— Олено, ти сильна. Ти все це пережила. Пам’ятаєш, як ти плакала в мене на плечі, коли він поїхав? Казала: “Як я дітей підніму?” А тепер — дивись, свій дім, робота, Андрій.
— Так, але вона все псує. Минулого тижня прийшла, коли Андрій був. Сидимо за столом, діти сміються. Вона — в двері. “Добрий день,” — каже. А очі — як ножі. Потім до Андрія: “А ви хто такий? Чому тут?”
Андрій спокійно: “Я друг Олени. Допомагаю по господарству.”
А вона: “Допомагаєте? У моїй оселі? Ні, молодий чоловіче, тут тільки батько дітей має право бути.”
— І що Андрій?
— Він узяв дітей, повів на кухню, дав печива. А мені шепнув: “Не реагуй. Вона провокує.”
— Він розумний, — сказала я. — Не кожний би витримав.
— Так. Але тепер вона під домом. Знімає. Казала сусідам: “Дивіться, що в колишньої невістки діється.” Я вийшла раз: “Чого ви хочете?” А вона: “Щоб діти в нормальній сім’ї росли.”
— А сама не забирає?
— Ні. Каже: “У мене своя сім’я.” Але й відпустити не може.
Ми помовчали. За вікном сутеніло.
Коли я їхала додому, думала: як же життя несправедливе. Олена все витримала — розлучення, борги, самотність. Збудувала дім. Зустріла добру людину. А одна жінка все псує.
Наступного дня Олена подзвонила:
— Світлано, вона знову була. Але цього разу тихо прийшла. Принесла дітям цукерки. Сказала: “Вибач, що кричала. Хочу бачити онуків.”
— І що?
— Я впустила. На кухні посиділи. Вона дивилася на альтанку: “Гарно зробили.” Андрій був на роботі. Може, початок?
— Початок чого, подруго? Та вижени ти її раз і назавжди, аби більше ніколи не хотіла до тебе приходити. Чого шкодуєш? Заяву напиши. Ну що ж це таке?
– Діти її люблять. Вона для них і справді хороша бабуся. Чи маю я право позбавляти їх спілкування із нею?
Слухаю я подругу і не розумію її. От чого тримати поруч із собою таку людину? Діти? Підростуть і зрозуміють, не надто велика втрата.
От скажіть, хто із нас правий: подруга що терпить таке, а чи я і все ж треба її вигнати раз і назавжди.
Головна картинка ілюстративна.
