Я стояла на холодній кухонній плитці, притискаючи долоню до себе, ніби намагалася втримати серце, готове вирватися назовні. Через прочинені двері балкона долинав його голос – низький, роздратований, з інтонацією, якої я не чула раніше.
– Розумієш, вона зовсім перестала бути собою, – казав він комусь у слухавку. – Вічно ці її плани, мрії про власну справу… Ніби мало, що я її забезпечую. А вчора знову влаштувала сцену через те, що я забув про вечерю. Наче я повинен звітувати за кожен крок.
Повітря ніби перестало рухатись. Чоловік. Той, хто два роки тому присягався, що пишається моєю «невгамовністю», а тепер називав цю невгамовність «вічними планами». Я прикрила очі, згадавши, як учора, поки він затримався на роботі, накрила стіл зі свічками, спекла його улюблений чізкейк. А він увійшов, кинув портфель і пробурмотів:
– Навіщо ти так літаєш? Я б і бутербродом перекусив.
Голос за дверима продовжував:
– Раніше вона була… простішою. Зараз як натягнута струна. І ці розмови про дитину… Ти ж знаєш, я не готовий.
Дитина. Місяць тому він замість того, щоб обійняти, сказав: «Може, воно і на краще? Ми ще не досягли бажаного рівня достатку». «Ми» – це він із зарплатою у шість разів вищою за мою. “Не досягли бажаного рівня достатку” – це я, яка мріє змінити офісну рутину на щось своє.
Руки самі потяглися до холодильника. На дверцятах висів наш знімок з відпустки – він сміється, обіймаючи мене за плечі, а я дивлюсь у камеру з обличчям, яке тепер здавалося мені наївним. Скільки разів за ці місяці я ловила себе на думці: «Піти». Але відразу знаходила виправдання – хвилювання через роботу, переосмислення цінностей у тридцять років, моя «зайва емоційність», як він це називав.
Шаркаючи тапками по підлозі, я пройшла до спальні. Він повернувся до вітальні, співаючи під ніс щось безтурботне.
Наче не виливав душу другу п’ять хвилин тому. Наче не перекреслював наші сім років кількома фразами.
Я взяла з полиці валізу, подаровану мамою на весілля. «Для пригод», – сказала вона тоді, а я посміялася: «Які пригоди? Ми ж тепер дуже осмислені, не до пригод». Почала складати одяг. Джинси. Светри. Папку з документами. Руки тремтіли, але всередині раптово стало тихо, як після довгої зливи.
– Оля? – його голос пролунав із-за дверей. Я не відповіла.
– Що ти робиш? – він зробив крок уперед, і я побачила його віддзеркалення в дзеркалі – зім’ята сорочка, обличчя, яке ніби застигло між занепокоєнням і роздратуванням.
– Їду, – сказала я, укладаючи речі. Сліз не було. Їх не стало за ці місяці мовчання.
– Чому? – він закотив очі, і в цьому жесті було стільки звичного його, що я раптом чітко зрозуміла: так, все правильно.
– Я чула твою розмову, – обернулася до нього. – Чула, як ти посміювався з моєї “невгамовності”. Над тим, у що я вірю і чого прагну.
Він зблід, потім почервонів.
– Ти…? Це ж особиста розмова!
– Особиста, – я кивнула. – Як і наш шлюб. Адже ти все вирішив за нас обох, так? І дітей не хочеш, і мої плани – нісенітниці. Знаєш, що найприкріше? Я сама почала в це вірити. Що я вимагаю надто багато. Що мені варто бути вдячною.
Він намагався щось сказати, але я не слухала:
– Мовчи. Сьогодні ти зробив мені подарунок – ясно показав, ким я стала поряд із тобою.
Таксі чекало біля під’їзду. Перед тим, як вийти, я озирнулася на квартиру – на диван, де ми дивилися фільми, на кухню, де ми розмовляли, доки я готувала. Сум огорнув, але за ним – полегшення. Наче я нарешті вийняла скалку, яку роками боялася чіпати.
