Аня гріла боки у санаторії, а там удома… стільки справ.
Мама з татом жили у передмісті. У них там свій великий будинок, збудований колись татом та ріднею. А ще вони тримають курей, гусей та качок, кілька поросят та двох корів. Ну, буває і трьох, коли з телятком. Ну, і від обов’язкового городу нікуди не дітись, а він немаленький. Пахати і пахати.
Вони й самі не вміли розслаблятися та відпочивати, і своїх двох дочок привчили до роботи.
– Час гроші! – багатозначно повчав тато. У нього кожна хвилина мала лік.
Навіть у шкільні роки за уроками сидіти довго було соромно, бо в хаті завжди була купенна справ.
– Найкращий відпочинок – це зміна роду діяльності, повчилася і досить, йдіть помийте посуд, – прикрикувала мама.
Аня виросла в цьому домі, і їй було звично доглядати тварин, порпатися в городі, допомагати по дому. Вся ця робота сприймалася як належне. Хоча, вже у старших класах Аня відчула напруження, зрозуміла, що далеко не у всіх подруг ось так.
У студентстві вдома вона була рідше, але теж допомагала в міру сил. Хоча це вже починало обтяжувати, особливо, коли позаду було кілька тижнів сесії, безсоння, і всі думки тільки про те, щоб упасти на ліжко і три дні спати. Але… о шостій ранку Анька вже чула:
– Ти так усе життя проспиш! Дівчина молода, а лише б спати та їсти. Давай вставай, худобі піди дай, а потім треба полоти, поки не так припікає. Сестра вже годину як на городі.
Справді, сестра Ані була прикладом для наслідування. Надзвичайно працьовита. Вона жила тут же, вже була заміжня і мала двох дітей. Як і батьки, тримала своє господарство, корову, “пахала” на городі та допомагала їм. Працювала вихователем у місцевому дитячому садку та все встигала.
Бути ледарем у сім’ї Анничці не хотілося, тому вона вставала і бралася за справи, знаючи, що спокійно полежати і виспатися все одно не дадуть.
Коли навчання в університеті залишилося позаду, дівчина вирішила залишитися в місті. У рідному селі вона свого майбутнього не бачила, спеціальність не та. Обростати чоловіком, домом, дітьми та господарством до її планів поки не входило. Принаймні найближчими роками.
Знайшла собі роботу, винайняла квартиру, почала вибудовувати своє життя. Все життя крутилося навколо роботи і, хоч і невеликого, але все ж кар’єрного росту. Це батькам не сподобалося одразу.
– Тут будинок такий величезний, а ти швендаєш по чужих квартирах! Приїжджай і живи тут. Роботу й у нас знайдеш.
Вони розраховували, що Аня буде поруч, під боком, розраховували на неї, як на ще одну робочу силу, зокрема.
Анюта це розуміла і намагалася їздити на вихідні до них, щоб допомогти їм із справами. Її допомога сприймалася як ось обов’язкове.
– Приїдь, чекаємо в суботу тебе картоплю копати. Хто ж нам із батьком ще допоможе? Тут завжди є робота. Це тобі не в офісі клавішами клацати та папірці перебирати.
Анна була і не проти. У п’ятницю вже до ночі вона приїжджала втомлена електричкою прямо з роботи, валилася спати, а в суботу о шостій ранку мама зі словами “ти що, спати сюди приїхала” вже її будила.
А ввечері в неділю, вона, безсила, валилася спати вже в квартирі. Вранці на роботу. Відчуття відпочинку не було взагалі.
Потрібно було вирішувати квартирне питання, і Анна вклалася в пайове будівництво, зарплата на той час вже дозволяла. А от на щастя чи біду, але з першим внеском допомогли батьки – додали. Аня була дуже вдячна, і ця подяка вилилася в ще більшу завзятість у домашніх справах.
У такому ритмі вона протрималася майже рік до весни, до наступного городнього сезону. А потім зрозуміла, що просто розвалюється та потребує відпочинку. Почала часто хворіти. На роботі все дратувало, втома була такою сильною, що Анька ледь з ніг не валилася.
Вона вирішила приїжджати до батьків рідше. І стільки почула на свою адресу невтішного. Ледащо і ледарка були найм’якішими слова.
– Чим же ти на вихідні займаєшся? Ні чоловіка, ні дітей. На ліжку лежиш, телефон клацаєш? Ні приїхала б, допомогла батькам. Тут у нас і повітря чистіше.
Цього повітря Анні якраз і не вистачало. Повітря свободи та незалежності. І вона вирішила собі його створити.
Сперечатись із батьками і щось доводити було марно, тільки собі нерви зайвий раз псувати. Та ще й обов’язок, про який батьки відразу згадали:
– Як гроші були потрібні, то прилетіла, а зараз втомлюється! Від чого втомлюватись у місті?
Анна почала потихеньку повертати борг, клала матері на картку. Мати дратувалася ще більше.
– Для кого ми все життя корів тримаємо, для кого так тяжко працюємо? Та для вас. А ви не цінуєте!
– І Галка не цінує? Вона вже вам допомагає, мамо. Не порівнюй нас.
– І Галка могла б більше постаратися, теж любить склавши ручки посидіти.
Цей рік у Анни був дуже важким та нервовим. Змінилося на роботі начальство, почалися підкилимні інтриги за “місце під сонцем”, одна з колег пішла в декрет, і на Анну впали ще й її обов’язки.
У Анни від напруги скакав тиск, незважаючи на тридцятирічний вік.
І вона вирішила, що у відпустку разом із колегою вирушить до санаторію. Треба підлікуватись. Треба. Вона це розуміла, а от батьки – ні. Йшов сезон урожаю! Як?
– До санаторію вона їде, роботяга! Втомилася! Від чого ти втомитися могла у твоєму віці? Ні дітей, ні господарки, робітниця! Ми ж на тебе розраховували, як ти не розумієш? – Мама так виспівувала, що Аня змушена була відсунути від вуха телефон.
Перше бажання після розмови було – здати квитки та путівку. Поки не пізно. Так не хотілося глобального конфлікту із батьками. Аня завжди намагалася бути доброю донькою. Ледь стримуючи емоції набрала телефон сестри.
– Анько, все ти правильно робиш. Їдь! – Раптом відрапортувала Галя. – Не треба нічого міняти, здавати. Вони ненаситні, розумієш. Так звикли. Уявляєш, хоче шістьох поросят навесні взяти. Зовсім збожеволіла. І так заледве встигаємо. І відмовити не можу, вперта ж. А я теж втомився, як собака, на дві хати працювати. На дітей взагалі часу не лишається. Та хіба для них це важливо? Скажу: все вистачить. Час і мені голос подати. Ось візьму та повезу дітей на море! Хочуть же. Скільки можна!
Аня розуміла, що це крик душі від утоми, що сестра мало що змінить у своєму житті, бо вже втяглася.
А вона все ж поїхала до санаторію і дуже добре відпочила там із подругою.
Батьківське несхвалення, звичайно, гнітило, але рідко. Анна гнала це почуття провини, як могла.
Батьки не брали слухавку. Ну так, значить так. Галя розповідала, що для них молодша донька – егоїстка. І заміж не виходить тому, і дітей не хоче від лінощів.
– А я тобі заздрю, Анько! Змогла дати відсіч. І коли я такі сили в собі знайду! Напевно, час приклад брати з молодшої “егоїстки”. І життя моє стане кращим! І… це… після санаторію приїжджай. Робота знайдеться!
Звісно, Анна приїде. Звичайно, допомагатиме – так вихована. Але нечасто тоді, коли сили будуть. Вона вже твердо так собі вирішила. Це її життя і вона його будуватиме виключно сама.
