Мою подругу звати Зіна і їй лиш сорок чотири роки, як і мені. Ми дружимо понад двадцять років і я знаю її життя, як своє.
Звичайно, коли її кинув чоловік з дитиною, вірніше, він просто зізнався, що має іншу, а вона вже не хотіла закривати очі. Так от, чоловік у неї був таким собі «легеньким» – з роботи і додому, а на вихідні на рибалку чи ще щось у своє задоволення. В той час, як на Зіні була й квартира, й дитина, й продукти купити і все приготувати.
Звичайно, що не все вона встигала робити, хоча на себе вона звертала увагу, бо працювала між людьми і мала мати гарний вигляд. Я навпаки нею захоплювалася, бо я як пучок закрутила після появи дитини, то так і дотепер ходжу. А вона ні, і макіяж, і зачіска, мила усмішка і сама Зіна дуже приємна і мила жінка.
І отаку жінку та господиню чоловік проміняв на таку, що вже її весь мікрорайон знав. Звичайно, якби це була якась собі порядна жінка, то Зіна б іще дала чоловікові шанс, бо ж дитина росте. Але після такої, то вже лячно з чоловіком в одній кімнаті бути.
Моя подруга взяла волю в кулак, в одну руку сумки, в іншу дитину і пішла на орендовану квартиру. Як би їй важко не було, але вона все одно тримала себе в порядку, працювала і тягла дитину. Чоловік якісь там копійки давав, бо суд призначив, але того хіба вистачало?
Здається з того часу пройшло шість років і Зіна знайшла собі кавалера, а її чоловік самотній та час від часу намагається налагодити стосунки з сином.
І ось Зіна вся сяє та переливається і розповідає мені, який у неї чудесний кавалер: своя квартира, заробляє добре, холостий і любить її сильно.
– А я прибіжу до нього, наварю та напечу, приберу швиденько і така рада, що йому це подобається. Звичайно, зараз ми вже не такі палкі, але ж то до всього звикаєш… Думаю, що мені дуже пощастило на нього натрапити…
Коли я почала задавати їй уточнюючі запитання, то в мене було геть інше відчуття на ці стосунки.
Виявляється, Зіна бігла з роботи в магазин, а далі до цього Антона. Варила, пекла, прибирала і чекала, поки він прийде з роботи. Він приходив, цмокав її в щоку, прицмокував на їжу і казав, що втомився та лягав відпочити. Зіна все перемивала і бігла на свою орендовану квартиру, бо треба ще приготувати все й для себе та сина. Гроші за продукти, на хвилиночку, Антон час від часу забував віддавати.
– Я ж теж у нього їм, – казала Зіна і не розуміла мого запитання.
Коли ж я її спитала чи він дає їй якісь подарунки чи просто гроші на речі, то вона заперечила, що ні.
Вона марафетиться на свої, а це в нашому віці вже обходиться в копієчку. Так само одяг, так само все інше…
Він їй може принести троянду, щось до чаю і все. Недавно в Зіни перед його очима впав з рук телефон і розбився на друзки, то єдине на що він спромігся, то сказати, що вона дуже необережна і їй не треба більше собі купувати дорогий телефон. Ні натяку на те, що він їй його купить!
Я не розумію, чому ця розумна і добра жінка не бачить, що цей Антон просто собі зручно влаштувався і ніякого продовження не хоче, бо він ні з сином її не знайомиться, ні зі своїми батьками, хоч вони вже разом рік.
Чи це я просто не з того боку дивлюся і нічого не розумію в сучасних стосунках?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
