Мені скоро сорок. Я не боюся цієї цифри, не ховаюся від неї за ботоксом чи відчайдушними спробами “помолодшати”.
Я боюся іншого – самотності.
Саме тому я так зраділа, коли перевелася в місто моєї юності, в місто де було стільки приємних спогадів, і була Ліда – моя найкраща подруга.
Наша дружба пережила зради хлопців, розчарування в професії, весілля Ліди з її Андрієм та появи їхнього первістка.
Вони одружилися студентами і я ще бігала до неї, приносила бульйон, коли вона хворіла, і підтримувала її в материнстві. Я думала, що наш зв’язок незнищенний, викований часом і спільним цінностями.
Але виявилося, що відстань все змінює.
Спочатку ти ще щодня телефонуєш, далі раз в тиждень, далі раз в місяць, а потім забуваєш її день народження.
Життя нас розвело і стільки в мене в житті трапилося, що я вже уявляла, як ми балакаємо до самого ранку і вона втішає мене, запевняє, що все у мене буде чудово, бо як інакше.
І ось довгождана зустріч, обійми, сльози. Ми балакаємо до світанку, але замість того аби зцілити мене, вона темніє лицем і каже:
– Ти мені це кажеш і кажеш, що працюватимеш з моїм чоловіком?
– Що таке?, – я нічого не розумію.
– Він колись тобі подобався.
– Та ніколи він мені не подобався, я просто так казала аби ти думала, що він класний. Я не хотіла тебе образити.
Подруга найкраща пильно дивиться, а тоді каже:
– Як після такого тобі вірити?
– Після якого «такого»? Ми ж подруги.
Вона довго на мене дивиться, а тоді каже:
– Ти не можеш бути подругою. Не приходь до мене більше і бажано аби ти перевелася в інший відділ і не працювала з моїм чоловіком.
Я нічого не розуміла, сльози потекли з очей, я ж вилила їй душу, мені було дуже не просто сказати це все вголос.
Справа в тому, що я не мала щастя в стосунках. Коли була молода, то й сама не була вірною, а потім якось не складалося.
У мене був наречений, але його не стало за кілька місяців до весілля. В мені було таке відчуття, що як тільки я когось підпущу ближче, то й з ним трапиться таке ж, тому сама обривала стосунки.
Мій роман із Костянтином тривав п’ять років. Він був власником підприємства, де я працювала консультантом. Він був старшим за мене на п’ятнадцять років, мав дружину та двоє дітей.
Знаєте, як самотньо, коли всі спішать додому до дітей чи чоловіка. а я допізна на роботі, бо мені нікуди не треба?
Отак лишалася по роботі, а далі вже й погодилася, що краще мати такі стосунки, ніж ніякі.
Він давав мені відчуття потрібності, якого я не відчувала дуже давно. Я шукала не щастя, а лише забуття.
Я не хотіла аби Костя йшов з родини та й він сам мені нічого такого не обіцяв. Думаю, що й дружина знала, бо часу пройшло багато.
Але одного разу ми сиділи в ресторані з Костею, аж тут дружина забігає, що вона там виробляла. Я ледве втекла.
Вирішила, що за краще треба покинути місто, а Костя не заперечував, хоча просив залишитися на зв’язку аби зрідка бачитися.
Коли я врешті знайшла в собі сили розірвати той зв’язок, порожнеча знову навалилася з подвоєною силою.
Мені потрібна була людина, яка мене підтримає, звичайно, що моя Ліда.
Ми сиділи в її затишній кухні, пахло корицею, а я розповідала про Костю, про його дітей, про його дружину, про втечу.
Ліда не підвищила голосу. Вона посунула свою чашку, а її обличчя стало схоже на маску.
— Аню, — її голос був натягнутим, як струна. — Ти розумієш, що ти робила? Ти крала час, який належав його родині. Ти крала їхній спокій.
— Але я ж нічого не руйнувала! — захищалася я, відчуваючи, як пітніють долоні. — Вони давно не жили, як чоловік і дружина. Він сам так казав.
— І ти йому вірила? — Вона підняла на мене погляд,— Немає нічого огиднішого, ніж виправдовувати себе чужою брехнею.
Вона говорила не про Костю. Вона говорила про мене, наче це я винна в тому, що цей зв’язок почався!
З тієї миті наша дружба дала тріщину, але остаточно вона розкололася, коли я вона дізналася, що я буду працювати з її чоловіком.
Як тільки я відмовилася звільнятися, то вона почала мене ігнорувати.
Вона не відповідала на дзвінки, відписувала короткі СМС лише у формі “Добре” або “Зайнята”. Я відчула, що для неї я перетворилася на живий доказ того, що жінка може спокусити чужого чоловіка. І неважливо, що Андрій для мене був просто “чоловік подруги”, якого я поважала, але до якого не мала жодного інтересу.
Ліда заздалегідь звинуватила мене, навіть не давши шансу на реабілітацію.
Це було нестерпно. Робота дарувала мені фінансову стабільність, але забирала останній острівець особистого тепла. Я не могла змусити її говорити.
Одного разу я набрала її:
— Лідо, давай зустрінемося. Мені треба поговорити, — благала я.
— Аню, мені правда ніколи, — холодно відповіла вона. — І… Я думаю, це не найкраща ідея. Ми живемо різним життям.
Мені нема куди дітися з цього міста, я маю житло і стабільний заробіток, але знову не маю душевного тепла. Чому подруга так зі мною вчинила, адже я бажаю їй лише добра? Як ви гадаєте?
