Знаєте, не можу я комусь розказати про свої проблеми, бо одразу крива усмішка на лиці, мовляв, от вже придирається до чоловіка, в інших он набагато гірше і нічого, живуть, а цій увагу подавай.
Отак і подруга моя прибігла вся червона і заплакана та давай мені душу виливати, що її знову загуляв і тепер має десь шукати місце аби переночувати.
– Як же я втомилася від цього, – каже вона, посьорбуючи чай, – давно б його покинула. Але ж він тільки коли в загулі, то такий, але в житті, то він мухи не образить! Хоч до рани його прикладай!
Це правда, її Василь був тихим та спокійним і в усьому Марті допомагав, але варто було йому десь прихилити чарчину, як з маленького і тихого чоловічка виростало таке, що не вміщало в домі нікого. Потім він повзав перед Мартою, клявся, що ніколи більше, але це тривало до наступного місяця і так вже років двадцять.
Вже діти виросли та пішли вчитися і не бачать батькових концертів, а Марта не має куди дітися, бо материну квартиру продала, щоб дітей вивчити от і тулиться в мене на дивані.
– Як тобі пощастило з чоловіком, – каже мені, – Додому приходить, тихо собі сидить в кімнаті і ти в теплій хаті спиш.
І як після такого їй почати на свого чоловіка жалітися?
Що втомилася я прийти в хату, де наче є жива людина, але вона постійно за тим комп’ютером сидить та на кнопки цикає. Ні з сумками допомогти, ні словом перекинутися, ні поїсти разом. Я наче вдова при живому чоловікові!
А все через ті ігри, як підсадив його син на якусь там гру, то він вже від того не відходить і йому справді друзів не треба, бо він навушники на голову і вже в компанію заліз та лиш з ними говорить.
А на мене жодної уваги: чи з роботи втомлена, чи треба щось допомогти, чи може що у мене сталося.
Прибігає з роботи і одразу туди – в комп’ютер, навіть їсти собі нічого не зробить, а чекає, коли я все принесу та під ніс поставлю.
Я з ним нікуди піти не можу, бо він нудиться, теми його дратують, все йому нудно і пора додому. Я такого вже не хочу розуміти, щоб так отой віртуальний світ та захопив людину.
Всі гроші витрачає на гарні навушники, мікрофон, на якісь там в грі бонуси. Я не бачу його зарплати вже понад рік! Все тримається на мені!
Розетка он вивалилася – байдуже, бойлер ледве дихає – так само. У мене зарплата не велика і дітям хочеться ще допомогти, а то нема з чого – частина грошей йде на їжу, частина на комуналку і все.
Я вже просила й сина з ним поговорити, щоб батька нарозумив, але все марно. Каже, щоб його не чіпали, бо він має право на відпочинок.
Та чекайте, а я не маю право на відпочинок?
І ось пробую я на своє життя подрузі пожалітися, а вона мені каже, що хай дякую Богу, що сидить тихо в хаті та перед сусідами не дає червоніти.
– Не гніви Бога, – каже мені Марта, – Як сусіди не викликають на вас служби, то у тебе не чоловік, а золото. Пожила б ти з моїм, то й ради б собі не дала.
Та воно з одного боку й так, але яка мені від того різниця, якщо мені з таким чоловіком жити не є добре? Я маю таке відношення приймати, бо у когось ще гірше і терпить та пробачає? Тепер все життя звірятися, що у когось ще гірше?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
