fbpx

Подруга образилася, що вона для мене старалася, влаштовувала моє особисте щастя, а я їй отак віддячила. Але справа в тому, що ця ситуація дала мені не так поглянути на жениха, як на свою подругу

Я вже рік як вдова і моя подруга почала мені говорити, що пора думати про майбутнє:

– Ніно, тобі п’ятдесят і попереду половина життя і треба його прожити з кимось. У мене є на прикметі один дуже хороший чоловік, ще й холостяк, так що ти, вважай, зірвала супер-приз і будеш мені винна.

Вона аж щебетала і заливалася, розхвалюючи того чоловіка, що і акуратний і гарно виглядає. Ми з Юлею дружили дуже тісно, попри те, що я знала її недовго, якийсь рік. Справа в тому, що вона прийшла до нас на роботу і я мала їй тут все показати і розказати і отак вона до мене й приклеїлася.

Ну, от характер такий у людини, що вона не розуміє, де вже межа балаканню і відвідинам. Я в ту пору була не проти компанії, бо самотність була дуже разючою з тим, як я жила.

Чоловік у мене був хороший, не без недоліків, але вже тепер все тобі любе, бо його нема і вже з сумом усе згадуєш. Діти роз’їхалися хто куди, а я залишилася і робота.

А тут наче подарунок долі – Юля, щодень у мене, під під’їздом чекає зранку, коли треба йти на роботу. Ми одного віку, але вона додому до чоловіка не спішила, бо казала, що нема там їй нічого цікавого.

А от у мене після роботи посидіти та поїсти, щось з собою попросити – то запросто.

Проте, тепер мені вже така присутність почала заважати, бо я вже хочу просто прийти додому і відпочити, а не крутитися чим її погостити, далі сидіти і вислуховувати її негаразди та цінну думку стосовно наших колег та роботи в цілому. Мені хочеться розлягтися на дивані і подрімати чи фільм подивитися, але де там.

Ще й сиділа вона до одинадцятої години, а потім або пішки йшла, або викликала таксі.

І ось десь їй спала на думку ідея, що мені потрібен чоловік. з одного боку я подумала, що якщо треба її викурити з хати, то вже хай буде і погодилася на ту зустріч.

– Хай прийде до тебе і побачить, що ти жінка з приданим, – порадила мені Юля, а я й погодилася, бо йти кудись не було в чому.

Ну справді, не знаю, як у кого, а у мене взуття старе, до сукні не підійде, купувати спеціально щось, то тисячі тепер, то вже краще я собі боса в своїй хаті в тій сукні в яку влажу.

«Жених» прийшов. Все. Просто прийшов, без квітів чи напоїв. Вже це говорило про нього дуже багато, але я так розгубилася, що й не знала, як діяти. Та й не така я людина, що буду з порогу розвертати.

Так критично все оглянув, поцмокав язиком і перейшов до кухні, де я приготувала вечерю. Сказав, що майонез, то вже минуле століття, він не вживає і риба розлізла.

А далі почав говорити, що я маю виконувати аби він був щасливим чоловіком: прасувати його шкарпетки, готувати всі свіжі страви і десерти, не підвищувати на нього голос, це якщо коротко, бо мені від всього списку аж в очах потемніло.

– Слухайте, – кажу я йому, – а ви скільки заробляєте аби біля вас так ходити?

– Що?, – він аж не розумів, що його таке можуть запитати, – Ви хіба не знаєте, що питати про такі речі то верх невихованості?

– Ну, знаєте, верх невихованості – прийти до жінки без квітів на побачення, а я вас питаю про буденні речі.

Він озвучив свою зарплату і гордо задер голову.

– Зрозуміло, – кажу я, – Я вам буду давати стільки ж і чекаю від вас того самого.

І я почала перелічувати, чого бажаю від служника.

– Юля казала, що ви жінка без претензій, мила і поступлива!

– Вона помилилася.

Він кулею вилетів в двері, а потім й Юля почала мені по телефону висловлювати, як я від такого скарбу відмовилася. І я зрозуміла, що насправді вже рік живу з копією цього чоловіка – Юлею. Мені аж ноги стерпли.

Як я могла отак попасти і нічого не розуміла?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page