— Ось такі справи, Лізо. Вирішив я квартиру продавати, — Тарас розвалився на дивані, клацнув пультом і ввімкнув телевізор, наче щойно не скинув на мене важливу новину.

Я застигла біля кухонної стійки, тримаючи чашку з недопитим чаєм. Його слова гуділи в голові, наче рій бджіл.

— Що, отак одразу? — перепитала я, намагаючись зібрати думки. — Ти ж ніколи не згадував про продаж.

— А чого тягнути? Кредит важко нам виплачувати, комуналка росте, як на дріжджах. Треба щось вирішувати, поки зовсім у борги не влізли, — він навіть не відірвав погляду від екрана.

Я присіла на краєчок дивана, відчуваючи, як наростає тривога. Три роки тому, коли ми одружилися, Тарасова «однушка» на околиці міста здавалася розумним вкладенням.

Невелика, але своя. Кредит він узяв ще до нашого шлюбу, а після весілля ми переїхали до моєї квартири — просторішої, ближчої до центру. Його житло стояло порожнім, чекаючи кращих часів.

— І скільки за неї можна виручити? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.

— Ріелтор каже, десь 40 000. Мінус залишок по кредиту.

Я швидко порахувала в голові. З урахуванням першого внеску та вже сплачених відсотків ми ледве вийдемо в нуль. Це було не те, на що я розраховувала.

— Може, краще здавати її? Хоч якийсь дохід буде.

— Ні, — Тарас різко сів, нарешті відірвавшись від телевізора. — З квартирантами морока — собі дорожче. Продаємо, а решту вкладемо. Машину й ділянку придбаємо, а ти поки ремонт у нас закінчуй.

Його тон змусив мене насторожитися. За три роки я навчилася помічати, коли Тарас щось недоговорює. Його очі бігали, а пальці нервово постукували по підлокітнику.

— Тарасе, а може, я попрошу батьків допомогти? Вони нещодавно зняли гроші з депозиту, — запропонувала я, відчуваючи, як усе всередині холоне від передчуття недоброго.

Він пожвавився:

— Справді? Скільки можуть дати?

— Треба поговорити. Але це в борг, звісно.

— Клас! — Тарас уперше за вечір усміхнувся. — Тоді завтра дзвоню ріелтору, хай готує документи.

Я дивилася, як він із ентузіазмом строчить повідомлення в телефоні. Зазвичай він тижнями обдумує фінансові рішення, а тут така поспішність. Щось було не так.

— До речі, раз уже про гроші заговорили, — обережно почала я. — Може, додаси на ремонт? Треба кухню закінчити, та й у ванній плитку покласти.

— Лізо, ти ж бачиш, я зараз не потягну, — він знизав плечима. — Ось продамо квартиру, тоді.

— Зрозуміло, — сказала я, відчуваючи знайоме роздратування. — Як завжди.

Увесь вечір я не могла позбутися відчуття, що мене обдурюють. Гроші на ремонт я зібрала сама, економлячи на всьому. А Тарас щоразу уникав спільних витрат, посилаючись на брак грошей.

Телефон пікнув. Повідомлення від Олени Григорівни, моєї свекрухи: «Лізо, завтра заїду до вас після обіду. Треба дещо обговорити».

Я зітхнула. Останнім часом свекруха зачастила до нас, і після кожного її візиту Тарас ставав сам не свій. Наче збирався щось сказати, але в останній момент передумував.

О пів на другу двері відчинилися, і до квартири ввійшла Олена Григорівна — висока, статна жінка в елегантному бежевому костюмі. Вона м’яко відсторонила мене й оглянула квартиру, наче перевіряючи.

— Ремонт затягнувся? Казали ж, до весни закінчите.

— Добрий день, Олено Григорівно, — відповіла я, стримуючи роздратування. — Залишилося тільки кухня й ванна.

Вона поставила на стіл великий пакет.

— Пиріжки вам привезла. Тарас удома?

— На роботі. Обіцяв раніше повернутися.

— Добре, — свекруха пройшла на кухню, наче господиня. — Чай постав, побалакаємо.

Я увімкнула чайник, відчуваючи, як у голові крутяться думки. Олена Григорівна раніше приходила лише на вихідних, та й то попереджала заздалегідь. Сьогоднішній візит був несподіваним.

— Чула, Тарас квартиру продає? — почала вона, сідаючи за стіл.

— Так, учора сказав.

— І правильно. Навіщо вам дві квартири? Гроші на вітер викидати.

Я розставила чашки, намагаючись зібрати думки.

— Ми думали здавати її, коли кредит виплатимо.

— Здавати — це ризик, — відрізала свекруха. — Квартиранти можуть усе зіпсувати. А так — отримаєте гарні гроші одразу.

— Мої батьки обіцяли допомогти з боргом, — обережно сказала я.

— Оце так! — Олена Григорівна підняла палець. — Про це я й кажу. Закриємо тими грішми кредит, а решту вкладемо з розумом. Я знаю хороші варіанти.

— Які варіанти? — насторожилася я.

— Потім обговоримо, коли Тарас буде. Це ж сімейна справа, — вона відпила чай. — Головне, гроші будуть у надійному місці.

У передпокої клацнув замок. Тарас повернувся раніше, і, судячи з голосів, не сам.

— Мамо, ти вже тут? А ми з Олегом Миколайовичем документи привезли.

До кімнати увійшов високий чоловік із шкіряною папкою.

— Добрий день! Я ваш ріелтор. Давайте до справи — треба обговорити продаж.

Я розгублено глянула на Тараса.

— Ми ж учора тільки вирішили.

— Час не чекає, — мовив ріелтор. — Є покупці, молода сім’я, готові внести завдаток уже завтра. Треба визначитися з ціною та умовами.

Олена Григорівна пересіла ближче.

— Тарасику, пам’ятаєш той варіант, що я тобі скидала? Якщо швидко все зробимо, ще встигнемо забронювати. Квартиру продаємо, а гроші будуть у мене.

— Який варіант? — я перевела погляд із Тараса на свекруху.

— Та так, ділянку одну придивилися, — Тарас дістав телефон. — Олег Миколайовичу, давайте документи, я гляну.

Увесь вечір вони обговорювали угоду. Точніше, говорили Тарас, його мати й ріелтор. Я сиділа мовчки, помічаючи дивне: чому Тарас не торгується за ціну? Чому ріелтор готує якісь додаткові папери? І що за ділянка, про яку я нічого не знаю?

Близько дев’ятої Олег Миколайович почав збиратися.

— Завтра чекаю вас в офісі. Підпишемо все.

Олена Григорівна поспішила за ним.

— Тарасику, ти завтра зранку заїдеш? Обговоримо той момент.

Коли двері за гостями зачинилися, я повернулася до чоловіка.

— Може, поясниш, що відбувається? Яка ділянка? Які ще моменти?

— Та нічого особливого. Мама просто допомагає з документами.

— А чому я дізнаюся про все останньою? І навіщо щось оформлювати на твою маму?

— Лізо, не починай, — Тарас скривився. — Давай спати, завтра рано вставати.

Уночі я не могла заснути. У голові крутилися уривки фраз: «вкладемо з розумом», «швидко провернемо», «встигнемо забронювати».

А ще — спогади. Як ми з Тарасом познайомилися на вечірці в спільних друзів. Як він залицявся, дарував квіти, водив у кафе. Як освідчувався під зоряним небом.

Уранці, збираючись на роботу, я виглянула у вікно. Тарасова машина вже стояла біля під’їзду, хоча зазвичай він виїжджав пізніше. На пасажирському сидінні виднівся силует Олени Григорівни.

Я схопила телефон, набрала маму.

— Мам, пам’ятаєш, ти казала про гроші? Поки не переводь їх.

Увечері я не витримала й зателефонувала подрузі Софії, яка займалась нерухомістю.

— Софійко, мені потрібна твоя допомога. Можеш приїхати?

— За годину буду.

Софія з’явилася з пакетом продуктів і рішучим настроєм.

— Розповідай.

Я виклала всю історію: про раптове рішення продати квартиру, дивну поведінку свекрухи, ранкові візити.

— А документи вже підписували? — запитала Софія.

— Ні, тільки завтра збираються. Але я бачила чернетки в ріелтора.

За пів години моєї розповіді Софія спохмурніла.

— Лізо, а Тарас останнім часом на роботі затримуються?

— Так, часто. Каже, важливий проєкт.

— А телефон на беззвучному тримає?

— Звідки ти знаєш?

— Подруго, прокидайся. Усі ознаки на обличчя: готується до відступу. Ділянку на маму оформляє, від твоїх грошей не відмовляється, сам у спільний побут не вкладає ні копійки. Подруго, та він скоро від тебе піде, невже не розумієш?

У передпокої загриміли ключі. Софія швидко закрила ноутбук.

— Я побігла. Завтра созвонимося.

Тарас здивовано глянув на подругу.

— Яким вітром?

— Та забігала документи по роботі обговорити, — Софія підморгнула мені. — Усе, я пішла.

— Документи? — Тарас напружився. — Які документи?

— Робочі, — відрізала я. — Ти вечеряти будеш?

За вечерею Тарас був незвично балакучий.

— Уявляєш, сьогодні з ріелтором усе обговорили. Завтра беремо завдаток, за тиждень — повний розрахунок.

— А гроші куди? — запитала я, запитала я між іншим.

— На депозит покладемо, під відсотки. Мама каже.

— Мама, мама, — я відсунула тарілку. — А ти сам що думаєш? Чи тепер усі рішення через маму?

— Ти чого завелася? Мама поганого не порадить.

— Звісно. А про ділянку вона теж гарну пораду дала? І про будинок, який там будувати збираєтеся?

Тарас застиг із виделкою в руці.

— Хто тобі сказав?

— Неважливо. Важливо, що ти мовчав. І про ділянку, і про будинок. І про те, що документи на маму оформляєш.

— Я не збирався.

— Не обманюй! — я скочила з-за столу. — Думаєш, я не бачу, що коїться? Позичала для тебе гроші в батьків, роблю ремонт, а ти навіть копійкою не допомагаєш. Зате з мамою ділянки вибираєш!

— Зачекай, дай пояснити!

— Поясни заодно чому ви про ділянку говорите?

Тарас зблід.

— Звідки тиГ?

— Складно здогадатися? Усе готуєш потихеньку — ділянку, гроші. Документи на маму оформляєш. Думаєш, я не зрозумію, до чого йде?

— Лізо, усе не так.

— А як? Може, розкажеш нарешті правду?

Він мовчав, дивлячись у підлогу. Я похитала головою.

— Знаєш що? Завтра їдемо в агентство. Разом. І документи дивитимемося разом. А поки я мамі подзвоню — скасую переказ грошей.

— Не треба мамі дзвонити! — Тарас скочив. — Я все поясню. Правда.

Він заходив кухнею.

— Мені запропонували роботу. В іншому місті. Хорошу посаду, зарплата вдвічі більша.

— І коли ти збирався сказати?

— Після продажу квартири. Думав, разом поїдемо.

— Думав він! — я сплеснула руками. — А спитати мене не пробував? У мене тут робота, батьки, подруги!

— Тому й не казав! Боявся, що відмовишся.

— Звісно, відмовлюся! Ти все за моєю спиною вирішив — і переїзд, і ділянку.

— Ділянка — запасний варіант. Якби ти не захотіла їхати, я б там будинок побудував. Мама б допомогла.

— Ах, мама! — я притулилася до стіни. — Вона, звісно, в курсі всього?

— Так. Вибач.

— І давно?

— Два місяці тому зателефонували з пропозицією. Я одразу мамі розповів, вона підтримала.

— А дружині розповісти не судилося?

— Я боявся, що ти влаштуєш сцену. Як зараз.

— Я не влаштовую сцену. Я намагаюся зрозуміти: ми ще сім’я чи вже просто сусіди по квартирі?

У двері подзвонили. На порозі стояла Олена Григорівна.

— Я вам телефонувала, не відповідаєте. Що сталося?

— Нічого, мамо. Ліза все дізналася.

— І що, тепер звісно. сцену влаштовуєш? — свекруха пройшла до кімнати. — Син про сім’ю дбає, кар’єру будує.

— Про сім’ю? — я гірко розсміялася. — Сім’я — це коли разом вирішують. А не за спиною домовляються.

— Та що ти розумієш! — Олена Григорівна підвищила голос. — Чоловік має рости, розвиватися. А ти його тримаєш тут, у своїй квартирці.

— У моїй квартирці, де я сама ремонт роблю? Де все сама тягну?

— Ось і тягни далі! А Тарас поїде туди, де його цінуватимуть. Я завжди казала, що він більшого вартий. Точно, не такої, як ти Він сам квартиру придбав, сам майже виплатив. Він перспективний хлопчик. А тобі тільки й думки, що квартира твоя і ремонт. А з якого б то дива він повинен був би його тобі робити? Тут його нічого немає. Його лиш ота квартира.

Тарас стояв і злегка посміхався:

— Мамо, припини. Ми із Оленою сім’я. Ми мусимо поговорити.

— Немає про, що вже говорити. – мовила я Тарасу, – Твоя мама права – тут нічого твого. Про гроші таки забудьте.

Тарас ще тричі намагався повернутись. Розповідав, що я поспішила, що мама була не права, що я не вірно все зрозуміла.

А я думаю, що я все зрозуміла якраз правильно. Чи не так?

Головна кратинка ілюстративна.