Мені здавалося, що я знаю чоловіка, як облупленого, але він таки мене здивував. Подумати лишень, я, яка передбачала його настрій по кроках, не змогла передбачити цього. Отак сиділа і очима кліпала – як це мене покинути? За що?
Думала, раз ми стільки з ним пройшли, я його бачила в різних ситуаціях, він мене не в кращих, значить, справимо разом золоте весілля.
Але чоловік покинув мене з двома дітьми, а сам пішов до колеги по роботі. Звичайно, що дітей не забував і висилав їм подарунки, але ніколи не приїжджав до нашої старої квартири.
Мені велося добре розлученій, справді добре. Батьки мені допомагали, жити я мала де, бо Борис залишив нам квартиру, а гроші я непогані заробляла сама. Мала і на гарний одяг, і на перукарню, але одягалася не так для чоловіків, як для людей аби не казали, що я без чоловіка не справилася і он як підупала.
Ні, у мене й зачіска, і каблуки, і усмішка на лиці.
Єдине, чого не було – довіри до чоловіків.
Та самі подумайте, що вже так я довіряла чоловікові, думала, що час на моєму боці, я ж з ним разом і мівіну їла, і одним милом користувалася, і нічого не вимагала, лиш би ми на ноги стали, то прийшлося ще свою частку відстойовувати.
А що про чоловіка казати, якого вперше бачиш, хай і далі спілкуєтеся, але то спочатку хочеться себе з кращої сторони показати, а потім що буде?
І от уявіть моє здивування, коли я вертаюся з роботи і бачу під під’їздом Бориса.
– Таню, нам треба поговорити.
– Добре. Заходь.
Не треба бути провидцем аби побачити, що не дуже він виглядає, значить покинула його жінка. І що мені робити?
Та я б його й не впустила, тільки от всі ці роки мені не давало спокою одне питання – чому він мене покинув, що було не так?
Розумієте, ми ж навіть не сварилися отак аби виясняти хто який є, бувало, що я буркала чи він, але отак прямо в очі не казали, що не влаштовує один в одному.
А тут пішов і не пояснив чому.
А тепер у мене буде нагода спитати. Цікаво ж, я ж завжди була певна, що ідеальна дружина.
Він поки розказував, як йому велося при новій жінці, а я все ніяк не могла вставити своє питання. Приємно було чути, що не все так було райдужно.
Борис розказував, що його друга дружина мала сина від першого шлюбу, з ним дітей не було. Вони жили в її квартирі, а далі Борис заробив на більшу. Переїхали в нове житло, там жили десять років, як раптом дружина захворіла. Звідки та біда взялася – не знали ніхто.
– Витратив я все на неї, всі заощадження пішли. Позичав в кого міг, але не зміг врятувати. А от син мені на двері й вказав. Уявляєш, ще зелений сам, що таке двадцять років, а мені каже: «Ти мені не батько і квартира на мамі, а вона заповіт на мене написала».
– Справді на сина написала?, – спитала я Бориса.
– Так, вона написала і затвердила в нотаріуса, видно, вирішила отак синові все й віддати і байдуже, де я житиму.
– І що ти надумав?
– Таню, ти моя остання надія, мені ж уже на свою квартиру не заробити, вже сил нема, а я дітям завжди допомагав. Та й цю квартиру тобі залишив.
– Мені залишив, бо машину забрав та заощадження, – нагадала я йому.
– Та все одно то менше, ніж вартість моєї частки.
Не стала я сперечатися, а питаю про те, що мене гризло всі ці роки.
– Все зрозуміло, Борисе, тільки ти мені тепер скажи: чому ти від мене пішов? Бачу, що там тобі було не з медом, але ти тримався за ту жінку.
– Ой, Таню, пішов, бо думав, що вона не така, як усі, що добра і мила, але насправді, я не міг деякі її дрібні звички витримати і такі дрібниці на всьому житті й позначилися.
– Це ж які?
– Та це смішно буде звучати, але вона, розумієш, вона цибулю різала і таку шкірку верхню, не знімала. Потім у страві ти її пережувати не можеш та мусиш з рота забирати. І вона отак їсть і біля тарілки складає. Я їй казав аби так більше не робила, але вона була свято переконана, що чистити цибулю – то марнотратство. «Так моя мама робила і так я роблю, і нічого, всі живі-здорові». А от ти так ніколи не готувала, розумієш?
– Я повторюю – чого ж ти від мене пішов і не вернувся?
– Таню, та того й не вернувся, що не знав чи ти мені пробачиш, бо я отаку дурницю утнув. Думав, що ти зі мною й говорити не захочеш, мені аж снилося, що ми зустрілися і я прокидався в холодному поту. Я був переконаний, що навіть, як я буду тисячу разів просити пробачення, то ти не приймеш. Того й продовжував там жити, вже куди було діватися?
Я була вражена. Я не знаю чи пробачила б чоловікові в той період, може й ні, але з часом може й пробачила. Але отак не прийти і не спитати, і роки жити, а тепер ось на порозі, і прийми назад, бо де маю дітися?
– Таню, я тебе й досі люблю і дуже сумую, за дітьми скучив, вони ж уже студенти.
– Так, студенти.
– Я ж їм навчання оплачую, спілкуюся з ними, вони мені пробачили…
Він так на мене дивився, що я вирішила, що на першу пору хай живе, я й так сама, то що мені ще на одну порцію більше приготувати?
Діти прийняли Бориса нормально, адже він з’являвся в їхньому житті хай зі мною не бачився, але з дітьми так.
І я за собою помітила, що я якась веселіша, спокійніша, лагідніша стала, значить, я давно пробачила і тепер просто насолоджуюся тим життям, яке й було б у нас, якби не було цієї розлуки.
Чи то в мене зараз геть інші цінності стали на першу пору? Тепер мені не так важлива вірність тілесна, як духовна і я відчуваю, що тут Борис не змінився і я його знаю та розумію.
І я б ще що сказала – говоріть, не чекайте, коли пройдуть роки, але спитайте прямо через день чи два аби знати напевно, що сталося і як виходити з цієї ситуації, бо оступитися може кожен, але треба давати шанс примиритися. А ви як гадаєте?
Автор Ксеня Ропота
