Я і Алла народилися в Тюмені, де тато-українець видобував нафту, а мама була росіянкою, вчителькою російської мови та літератури. Жили заможно, але я підвела – народилася хворобливою і мені потрібне було свіже морське повітря. Так я опинилася в бабусі в Одеській області.
Відтоді наші долі з сестрою розійшлися, правда, вона інколи приїжджала на море з дітьми та чоловіком, але тоді її Ванька справив на мене гнітюче враження. Був поліціянтом і часто гуляв. Проте, це сестрині справи і я в них не лізла. Раз живе, значить, все влаштовує.
Після того, як pосія полізла вiйною, я намагалася Аллі дзвонити і пояснювати, батькам дзвонила і просила якось протестувати. У відповідь було нерозуміння і, що я зазомбована, але от скоро Одеса знову буде «pускім городом» і вони зможуть до мене приїхати. Так, ніби до цих пір, не могли до нас приїжджати.
Чоловік мені порадив перестати з ними говорити, бо я просто не мала сили після тих розмов. Якось Алла подзвонила і винуватим голосом сказала, що її Ваня пішов на «спєцопєрацию» – я кинула слухавку і нічого далі не хотіла чути, бо те «але» одразу говорить, що людина просто не розуміє, що їхня армія у нас творить.
В травні вона мені плачучи подзвонила, сказала, що її Ваня прислав посилки, а там прикраси, одяг з бірками, телефони… Багато чого. І, дивлячись на ті речі, і добре моніторячи інтернет, до неї дійшло, що саме в українських містах робив її Ваня.
– Я не хотіла, не хотіла аби він мені ті речі передавав, розумієш? Я не просила! Не від хорошого життя я це терплю, – вона ще щось обіцяла і запевняла, що з такою людиною жити не буде.
Я не вірю. Просто не вірю, що вона зробить якийсь висновок. Так, їй страшно, що він вернеться до неї ось такий і їй страшно за себе, а не тому, що щось правильно чи не правильно. Певно, молиться за білу ладу. А я просто не можу зрозуміти, як українці, яких там так багато, все це схвалюють. Зрозуміло, що батьків у мене вже точно нема.