Наталка та Тетяна дружили ще зі школи. Нещодавно «дівчатка» по черзі відсвяткували той вік, коли жіночка стає ягідкою. Ті, хто знали обох молодичок із самого дитинства, дивувалися, що доля звела таких різних людей: Наталка – вайлувата, корислива та лaйлива, Тетяна – роботяща, щира та доброзичлива. Хто б там що не гадав, а вони ні разу не посварилися, ні разу не глянули одна на одну скоса. Разом хрестили дітей, разом відбували їхні весілля.
Якось сиділи у Наталки вдома, пригадували юність, неспішно попиваючи каву. Та ось Тетяна поглянула на годинник:
— Засиділася, пора й додому. Скільки не згадуй, а молодості не повернути!
Наталка, підморгнувши подрузі, витягнула зі схованки пласку пляшечку:
— Кoньяк, справжній! За наші щирі стосунки! Та не зиркай на мого чoловіка, він у сім’ї права голосу не має, бо я себе так поставила із перших днів.
Тетяна стишила голос:
— Не кричи, бо почує й піде геть! Хто тоді буде на базар ходити, на городі порядкувати та в хаті прибирати? Ти ж за ним, мов у Христа за пазухою!
Та хмикнула й закричала ще голосніше:
— Нікуди він не подінеться! Миколо, бiлизну вивісив? Свиней погодував?
Подружці стало шкода Миколу, який ніколи не перечив жінці, а лише, похнюпивши голову, виконував її забаганки, тому й собі викрикнула:
— Миколо, тебе тут не шанують, переходь до мене. Прийму ще й подарую машину колишнього чоловіка.
Наталка зареготала:
— Не тримаю, можеш хоч зараз збиратися!
Пожартувавши таким чином, допили кoньяк, ще трохи поговорили про те, про се та й попрощалися. Тетяна жила на самісінькій околиці міста. Поки дійшла додому був уже вечір. Відчинивши хвіртку, мало не зойкнула, бо побачила чоловічу постать під дверима. Схопила ціпок і, якби чоловік не обізвався, то добряче б угріла непроханого гостя:
— Це я, Микола, швидше впускай у хату, бо поки чекав, замерз на кiстку! Обіцяла прийняти — я тут! Прийшов, у чому стояв.
Хотіла було викликати таксі, щоб чолов’яга поїхав додому, але так і заклякла із слухавкою у руках: «Нехай і мені трохи підробить: утюг полагодить, кран відремонтує, ножі наточить. а ранком нехай шурує додому! Та й для подруженьки відсутність чоловіка стане уроком!»
А вранці Тетяна вирішила, що не слід відправляти так швидко додому роботящого чоловіка. Разом посадили кілька деревець, покропили отpутою бур’яни, полагодили огорожу. Поглядала крадькома на Миколу:
— Залишу його ще на кілька днів! Подруга й гадки не матиме, що він у мене. Та нічого такого між нами й не було. Допоможе та й повернеться… колись.
Увечері подзвонила Наталка. Куди й поділася її зухвалість! Ридaючи розповідала, що десь занапастився її Микольця, якого вона так кохає, якого так береже й цінує. Тетяна обіцяла допомогти, як могла заспокоювала подругу, а в душі раділа: «Більше не вилежуватимешся днями на дивані в шовковому халатику. Позрізай оті довжелезні нігті та шуруй на город, бо Микола прийде ще не скоро».
Микола здогадувався, хто телефонував, але вигляду не показав, мовчки порядкував у дворі, плануючи, де його краще збудувати літній душ. Тетяна примайструвала кілька зайвих защіпок на хвіртку та ворота. Щоб ніхто зайвий не зайшов до двору,сказала Миколі. Він зрозумів, кого передусім вона мала на увазі.
…Уже рік Микола живе на дві сім’ї. В будні в Тетяни, а на вихідні йде до Наталки.
Сама винна! Хто ж так жартує?
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
