Я стояла біля плити, помішуючи картоплю в каструлі, коли тиша в нашій маленькій кухні стала нестерпною. На столі лежала купка неоплачених рахунків, а поруч — аркуш із моїм акуратним почерком: молоко, хліб, крупи.
Внизу, жирно підкреслено: «крем для взуття». Мої старі черевики, з пошарпаним носком, стояли в кутку, ніби благали про заміну. Олексій сидів за столом, гортаючи телефон, але я знала — він уникає мого погляду.
— Олексію, ти взагалі мене чуєш? — я різко відсунула табурет і встала, спершись руками на стіл. — Я більше не буду економити на їжі, щоб оплачувати забаганки твоєї мами!
Він підняв очі, намагаючись виглядати спокійним, але його напружені плечі говорили самі за себе.
— Олено, я все розумію, але це моя мама, — його голос тремтів, хоч він і намагався триматися. — Їй зараз важко. Вона сама, на пенсії. Ти хочеш, щоб я її покинув?
— А я, виходить, не сама? — я різко повернулася до нього, відчуваючи, як голос здригнувся, але швидко опанувала себе. — Подивися навколо! На що ми живемо? Я цілими днями на ногах у магазині, а ти? Половину зарплати відправляєш на її новий диван!
— Вона не просила диван! — Олексій підвищив голос, його спокій розтанув. — Це був подарунок! І я не хочу, щоб ти так про неї говорила.
— А я не хочу, щоб ти вирішував за нас двох! — я майже на фальцет перейшла, схопивши зі столу список і потрясла ним перед ним. — Це ти називаєш життям? Ти обіцяв, що ремонт у її квартирі — це востаннє! А тепер що? Я навіть собі черевики не можу купити, Олексію!
— Ти все перебільшуєш, — він зітхнув, відводячи погляд. — Ми впораємося, треба просто зачекати.
— Зачекати? — я гірко всміхнулася. — Поки твоя мама знову щось попросить? Поки ти візьмеш ще один кредит на 35 000? Ні, любий, я не збираюся економити на собі заради неї!
Тиша зависла в кухні, лише каструля тихо шипіла. Олексій хотів щось сказати, але зупинився. Я підійшла до вікна, стискаючи підвіконня, ніби це могло втримати мої емоції.
— Ти хоч розумієш, як мені? — я заговорила тихіше, але голос тремтів від напруги. — Я не проти допомагати, Олексію. Але коли її потреби важливіші за нас із Максимом — це неправильно.
Він потер обличчя руками, ніби намагався стерти втому.
— Олено, я просто не знаю, як інакше. Вона одна. Якщо я не допоможу, хто допоможе? Сестра? Вона сама ледве кінці з кінцями зводить.
— А ми як зводимо? — я повернулася до нього, відчуваючи, як сльози підступають, але стрималася. — Ти хоч раз думав, що я відчуваю, коли ти ставиш її вище нашої сім’ї? Ми — твоя сім’я, Олексію. Не вона.
Раптово задзвонив телефон у сусідній кімнаті, різкий звук порушив нашу напружену тишу. Я вимкнула плиту, відставила каструлю і мовчки вийшла з кухні. Олексій залишився стояти, важко дихаючи. Я знала — ця розмова ще не закінчилася.
Пізніше того вечора я накрила на стіл, але їжа здавалася мені прісною. Олексій сидів, втупившись у чашку чаю, ніби там ховалися відповіді. Я не витримала.
— Олексію, нам треба поговорити, — я поставила перед ним тарілку з супом, сіла навпроти і сцепила руки. — Я довго терпіла, чекала, що ти сам усе зрозумієш. Але я втомилася. Втомилася бути зайвою у власній сім’ї.
Він нахмурився, але не відповів одразу, лише кивнув.
— Що ти верзеш, Олено? Яка зайва? — його голос звучав роздратовано. — Ти собі щось напридумувала.
— Не напридумувала, — я різко підняла очі. — Ти живеш так, ніби я і Максим — додаток до твого життя. А головна у нас — твоя мама.
— Та до чого тут мама? — він кинув ложку на стіл. — Ти все на неї спихаєш. А я для вас, виходить, нічого не роблю?
— Робив би, якби слухав мене! Ти розумієш, як я себе почуваю? Я не проти допомагати. Але ти все вирішуєш за нас. І завжди на її користь.
Олексій опустив погляд, потираючи перенісся.
— То що ти пропонуєш? Мамі взагалі не допомагати? Вона ж сама
— Не перебільшуй, — я перебила, нахилившись вперед. — Допомагати можна, але з розумом. Ми не можемо жити тільки її потребами. Ми — сім’я. Я не залізна. Якщо так триватиме, я піду. З Максимом.
Його обличчя закам’яніло. Він мовчав, дивлячись у стіл. Потім тихо спитав:
— Ти серйозно?
— Цілком, — я відрізала. — Я не жартую, Олексію. Я хочу, щоб ми були сім’єю, а не банком для твоєї мами.
Він встав, пройшовся кухнею, зупинився біля вікна. Я бачила, як він бореться із собою.
— І що ти хочеш, щоб я зробив? — нарешті сказав він, повернувшись до мене.
— Поговори з нею, — я зітхнула, збираючи сили. — Поясни, що ми не можемо віддавати все. Що у нас є свої потреби.
— Вона не зрозуміє, — він потер потилицю. — Почне плакати, казати, що я її покинув.
— Нехай каже, — я встала і підійшла до нього. — Але ти потрібен їй як син, а не як гаманець. Вона мусить це зрозуміти.
Олексій мовчав, дивлячись у вікно. Потім зітхнув.
— Гаразд. Я спробую. Але, Олено, це непросто.
— Знаю, — я кивнула. — Але я вірю в тебе.
Наступного дня Олексій поїхав до Наталії Іванівни. Я залишилася вдома, готуючи вечерю для Максима. Він сидів за столом, гортаючи підручник.
— Мам, а тато куди поїхав? — раптом спитав він, піднімаючи очі.
— До бабусі, — я всміхнулася, намагаючись виглядати спокійно. — Поговорити треба.
— Вони знову про гроші? — Максим зітхнув, ніби дорослий. — Я чув, як ви вчора говорили. Мам, чому бабуся весь час просить щось?
Я зупинилася, тримаючи ніж над картоплею. Його питання заскочило зненацька.
— Ну, бабусі важко, синку. Вона одна, пенсія маленька, — я намагалася підібрати слова. — Але ми з татом намагаємося все владнати. Коли ти станеш дорослим також будеш допомагати нам, по мірі сил.
— Не буду, – раптом сказав син, – Якщо через це не буде нормальної їжі і одягу. Мамо, виббач, але можна я не буду? Я тебе дуже люблю, мамо, але ж я теж хочу щось мати, а не все віддавати тобі.
Олексій повернувся пізно, коли я вже прибирала зі столу після вечері. Його обличчя було блідим, очі уникали мого погляду. Я поставила перед ним вечерю і в мені все стискалось від не доброго передчуття.
— Ну, як поговорив? — тихо спитала я, сідаючи навпроти.
Він зітхнув, потираючи скроні, і довго мовчав. Нарешті підняв очі, і я побачила в них не рішучість, а розгубленість.
— Олено, я не зміг, — його голос тремтів. — Не зміг сказати їй, що не допомагатиму. Вона ж моя мама. Я її син, я мушу бути поруч. Як я можу її покинути?
Я відчула, як повітря виходить із легенів. Руки затремтіли, але я стисла їх, щоб не розходитись.
— Ти не поїхав до неї, правда? — я ледь не плакала. — Ти просто брехав, що поїдеш поговорити.
Олексій опустив погляд, і це було підтвердженням. Я встала, відчуваючи, як гнів і розчарування змішуються в один тугий пучок.
— Ти обіцяв, Олексію! — я ледь стримувала себе. — Обіцяв, що ми разом вирішимо це! А ти просто сховався за словами!
— Олено, ти не розумієш, — він підвівся, намагаючись звучати спокійно. — Я не можу її образити. Вона одна, їй ніхто не допоможе, крім мене. Ти хочеш, щоб я став поганим сином?
— А бути поганим чоловіком і батьком ти хочеш? — я різко повернулася до нього. — Ти бачив очі Максима, коли він питав, чому ми не можемо придбати йому м’яча? Він же все бачить, Олексію! Він розуміє, що ми віддаємо останнє твої мамі! Він сказав, що гне буде нам допомагати коли виросте, бо тоді у нього нічого не буде. Уяви таке почути?
Олексій мовчав, втупившись у підлогу. Мій син, ще дитина, вже відчував тягар наших проблем. І що гірше — він починав думати, що так і має бути.
— Максим сказав, що не хоче бути як ти, — я заговорила тихіше, але твердо. — Сказав, що не допомагатиме нам, якщо це означатиме жити без нормальної їжі чи одягу. Ти уявляєш, що він відчуває?
Олексій здригнувся. Він потер обличчя руками.
— Я не хочу, щоб він так думав, — пробурмотів він. — Але що я можу зробити? Мама.
— Досить про маму! — я перебила, відчуваючи, як терпіння лопається. — Ми твоя сім’я, Олексію. Я і Максим. Якщо ти не можеш вибрати нас, я зроблю це сама.
Він різко підняв голову, його очі блиснули тривогою.
— Що ти маєш на увазі?
Я зітхнула, відчуваючи, як тягар рішення тисне на плечі. Перед очима стояв Максим — його серйозний погляд, його слова про те, що він не хоче повторювати наших помилок.
— Я не знаю, як бути, — чесно зізналася я. — Ми повинні розділити бюджет? Я забираю свою зарплату, ти — свою. Готуватиму тобі лише з того, що ти купиш. квартплата – навпіл. Витрати на сина – також. І якщо ти надумаєш викручуватись, то я подам на аліменти. Знаєш, навіть у шлюбі так зробити можна
— Ти серйозно? — його голос став хрипким.
— Я не маю іншого вибору. Ми злиденні останні роки. Я працюю, ти працюєш, але живе тільки твоя мама. Диван, ремонт, санаторій. Далі що?
— Нащо тоді така сім’я, коли все нарізно? – мовив чоловік. – Де тут родина? Нам важко, але ми разом.
— Ага! Разом працюємо на те, аи твоїй мамі добре було. З мене досить.
— Тоді мені не треба такої сім’ї. Мама давно казала, що ти змінилась, стала не такою, як була. Тепер і я це бачу. А що ти сину скажеш, чого тато пішов? Скажеш, що захотіла всі гроші ьтільки собі? Що не думала про сім’ю, а лиш про те, аби собі обновку придбати, так? Бо я йому саме так поясню. чого я пішов.
Ми вже тиждень не розмовляємо. Спочатку я рішуче стояла на своєму, а нині просто не знаю, як мені бути? Зберегти сім’ю заради сина? А чи саме заради сина і піти від чоловіка?
Головна картинка ілюстратвина.
