fbpx

Поки він бурчав, я його не дуже слухала, але якось я прийшла додому і в хаті посвітліло. Я не зауважила чи то сонце, чи то що, пішла готувати їсти, а потім заходжу в зал – а квітів нема! Замість квітів стоїть диван і телевізор!

У мене особисте життя не складалося ніяк. Квартиру – мала, колекцію вазонів – мала, добру зарплату – мала, а от чоловіка та дітей – ні. Як би ви знали, як я цього хотіла, як я мріяла про родину! Але просто не жили біля мене довго чоловіки, а бігли як не до кращих подружок, то до тих, хто говорив, що при надії. А я дітей чомусь не могла мати, бодай для себе – навіть над цим працювала дуже старанно.

І отак мені вже було п’ятдесят п’ять років, мене цінували в колективі, але додому я йшла сама, хіба що до своїх квітів. Спочатку, це було просто бажання мати щось яскраве в хаті – тоді це був різдвяник, а далі прикупила ще вазон, далі подарували, далі попросила купити замість подарунка… І тепер у мене не квартира, а зимовий сад – все цвіте і зеленіє та радує мене.

Проте, ця краса потребує специфічного догляду і ніяких домашніх тварин, адже ті можуть не лише перевернути рослинку, але й її погризти.

Тому, у мене лише вазони і я.

І ось в той час, коли у мене в душі цвів спокій, а в квартирі всі барви орхідей, я й познайомилася з Михайлом, сусідом з іншого під’їзду.

Вже мені сусідка розказала, що він на старості переїхав в місто, бо вже не мав сили вести господарку, а пожити хоч на старості по-людськи, хотілося.

– Дружина його все за село та за село говорила, казала, що в місті не може бути, бо не переносить шуму машин. А тепер її не стало, то він і вернувся сюди, діти вже одружені і мають власні родини, а ця квартира так і пустувала.

І отак і повелося, що вже Михайло мене під вікнами чекає з роботи та ввесь час щось піджартовує та сумки нести допомагає.

Незчулася я, як вже в моїй квартирі ходить кремезний чоловік, а я навколо нього кручуся та їсти виварюю та одяг прасую.

Поки ми отак один до другого притиралися, то я не помічала аби Михайло якось негативно ставився до квітів, навпаки, навіть, дарував на перших порах.

– Ого, та в тебе якісь джунглі, – сказав він, коли вперше прийшов до мене в квартиру.

Я тільки заусміхалася і подумала, що то така шана моїй працьовитості, бо біля квітів треба так само добре попрацювати.

Але з кожним днем Михайло почав говорити, що квітів надто багато, що й кроку ступити нема де.

– Ти дивися – в тебе крок туди, крок сюди і вже хата скінчилася. Я й поворухнутися боюся, щоб щось не розбилося. Невже тобі мало зелені на вулиці?

– Михайле, – кажу я, – то все дуже дорогі вазони, як по вартості, так і по пам’яті та даті. Ось цей мені на сорок років подарували, а ось цей я купила на Юлину тисячу…

Я довго ще розказувала, але далі зрозуміла, що він мене не слухає.

– Отут би диван поставити та телевізор великий купити, а то ми ходимо вузьким коридорчиком з кухні в спальню і то там теж є квіти.

Поки він бурчав, я його не дуже слухала, але якось я прийшла додому і в хаті посвітліло. Я не зауважила чи то сонце, чи то що, пішла готувати їсти, а потім заходжу в зал – а квітів нема! Замість квітів стоїть диван і телевізор!

Я не знаю чи я кричала чи що. Але заходить в квартиру щасливий Михайло, але бачачи мою реакцію почав дратуватися:

– Я сюрприз тобі зробив! Подивився, скільки тут місця стало багато, є місце й у вікно глянути, п’ючи чай, і на погоду подивитися, а не продиратися крізь вазони.

– Де ти їх дів?!

– Та нікуди не дів – переніс до себе в квартиру, ти знаєш, скільки їх в тебе? Я мало спину не зірвав…

– А диван?

– Хлопці помогли перенести з моєї квартири і телевізор…

Я сіла і не знала, що я маю зробити. З одного боку – Михайло не поганий чоловік, мені з ним добре. Але з другого боку, то ж мої квіти, мої діточки малесенькі! Хто дав йому право без мене їх кудись переносити.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page