fbpx
Історії з життя
Поки збиралася на реєстрацію, до її подвір’я під’їхала новенька автівка. Назустріч йшов її Олег, ніби з далекої юності – впізнала, наче не було позаду тих 20 років. А він, Олег Петрович, змужнілий, красивий, хоча паморозь покрила волосся. Тетяна Олександрівна, розгубившись, не могла знайти слів, емоції переповнювали. Хотілося кричати, прогнати, а він

На подвір’ї вигравали музики, вже і гості зійшлися, а Тетяна Олександрівна, ніяк не могла зібратись, не знаходила  сил, щоб заглушити в собі хвилювання.

В пам’яті переплелися і образи, і радість нинішнього дня, а, можливо просто материнське  щастя, яке   колись обійшло її стороною. Ну, ось змахнула з обличчя сльози-роси, взяла образ Божої Матері і ступила до кімнати сина, її Олежика, аби  благословити  на щасливе сімейне життя. Ніби у сні, обсівала гостей житом, щоб її сину жилось добре.

Спорожніло подвір’я, гості поїхали до молодої. Сльози туманили очі, а вона стояла біля воріт, дивлячись услід машинам, і молила Бога, аби все було добре. Поки збиралася на реєстрацію, до її подвір’я під’їхала новенька автівка. Назустріч йшов її Олег, ніби з далекої юності – впізнала, наче не було позаду тих 20 років. А він, Олег Петрович, змужнілий, красивий, хоча паморозь покрила волосся. Тетяна Олександрівна, розгубившись, не могла знайти слів, емоції переповнювали. Хотілося кричати, прогнати, а він, її єдине кохання, подарував улюблені білі троянди.

– Спасибі за сина,– тільки й почула. – А це – мій весільний подарунок.

В руці відчула ключі від машини. І пішов, як колись, назавжди. Підкосились ноги, присіла на поріг й поринула в спогади. Чомусь пригадалось дитинство. Тоді теж буяло літечко, і вона, випускниця школи, радісно поверталася додому, аби похвалитися своєю “золотою” медаллю. На порозі зустріла мачуха, ні – не мама, бо цю жінку не можна назвати таким теплим словом. В пам’яті назавжди – мама, яка понад усе любила свою донечку. Як би хотілося, щоб нині вона була, але на той момент ось уже 5 років як пішла в інший світ. Тоді в їхній хаті з’явилась чужа жінка, а в Тетяни закінчилось дитинство.

“Не дуже радій, збирайся і їдь  до міста. Знайди добру роботу або старайся заміж вдало вийти”,– сказала суворо і пішла до хати. Погасло сонце випускного дня. Знала, як мачуха сказала, так і буде. А дуже хотілося вчитися, бачила себе серед дітей.

З батьком зустрілась на вулиці, щоб не бачила мачуха. Він після того, як не стало дружини хворів, довелось залишити хорошу роботу, але любив, шкодував свою донечку, яку колись так довго чекали. Теплі батькові слова заспокоїли дівчину. “Іди, Танюшо, вчитись, доки живу – допомагатиму”, – пообіцяв.

Перша “четвірка” на вступних іспитах була вирішальною. А далі – конкурс. Куди йти? Що робити? Додому не хотілося повертатись. Довго сиділа на вулиці, за сльозами нічого не бачила. Навіть на запитання незнайомої бабусі, котра на той момент опинилася поряд, відповідати не захотіла. Але старенька виявилась наполегливою, і Таня розповіла свою історію.

Їй пощастило: бабуся запросила до себе, напоїла чаєм й повела у дитячий садок, де працювала сторожем. Тетяну прийняли нянею. Радості не було меж. Минув рік, дівчина зарекомендувала себе дуже добре. Дали направлення на навчання до педінституту на дошкільний факультет.

Все було б гаразд, але коли навчалась на третьому курсі, не стало батька. Розтоптана горем, розпачем, турботами про організацію прощання, а так хотілося побути вдома, зібратись з думками  – як далі бути, як жити?

Наступного ж дня мачуха почала збирати Таню в дорогу. Зв’язала у вузол ковдру, поклала туди подушку і одяг. Сказала, що Тетяні тут більше немає місця, то нехай дякує Богу, що  вигляділа її та догляділа батька. Тані дуже хотілося плакати. Та що там плакати? Кричати! Але хата була батьківська, яку будували, облаштовували, старались для своєї донечки. І звідки їй, недосвідченій, було знати, що доки тато нездужав, мачуха все оформила  на себе?

Довелось переводитись на заочне відділення, знову працювати нянею і знову жити у дуже доброї, хоч і чужої бабусі.

А час летів швидко. Дівчата-студентки бігали на побачення, виходили заміж. В Тетяни на це не було ані часу, ані можливостей. Навчання, робота. А вільну хвилинку проводила в бібліотеці. Ось тут і познайомилась з гарним хлопцем Олегом. Він якраз закінчував інститут.

Дівчина літала на крилах  кохання. Хотілось з кимось поділитися своєю радістю. Про все розповіла бабусі. А вона всім серцем раділа щастю сирітки, ще й порадила запросити хлопця в гості, аби познайомитися.

Відтоді Олег став своїм. Допомагав по господарству: то щось відремонтує, то гвіздок заб’є. Для сільської дівчини був ідеалом. Але доля підготувала їй “сюрприз”. На випускний вечір Олег не з’явився, хоч його чекала Тетяна. Мобільного зв’язку тоді  не було. Вже пізніше дівчина довідалася, що в коханого є дружина. У той день земля пішла з-під ніг. А коли дізналася, що чекає дитятко, вирішила: треба їхати в село, там буде легше.

В обласному відділі освіти їй порекомендували віддалений район, де не вистачало вихователів. Тетяні пощастило: їй запропонували посаду завідувачки  дитячого садка в одному із селищ. Не відмовилась. Приміщення велике  новозбудоване, 9 груп відкривалося. Правда недоробок багато. Молодий спеціаліст поринула в організацію роботи закладу. Батьки вихованців підтримували, допомагали в роботі, ремонті, благоустрої. Колектив добрий, знаючий. Тож, коли вийшла з пoлогового будинку із сином, її з квітами зустрічав чи не весь колектив. Сина назвала Олегом, бо не забула, не розлюбила того, хто був таким дорогим. Часто бачила у снах усміхненого, красивого, люблячого. Біль з часом притупився, і зрада вже не так ятрила сеpцеву pану. Жити треба далі, хоч реалії можуть бути жорстокими. Виховання сина, улюблена робота, тож іноді почувала себе щасливою. До чоловіків довіри не мала. Успішна, молода, красива, елегантна, в якої все було до ладу і вдома, і на роботі (оцінювали оточуючі), мала право на жіноче щастя. Їй пропонували вийти заміж та й залицяльників вистачало. Але жінка ніколи не наважувалася на нові стосунки. Жила для сина, який так повторився в її колишньому єдиному, коханому.

Через багато років вони зустрілися на обласній нараді. Він, поважний Олег Петрович, сидів у президії. Коли зустрілися поглядами, Тетяна відчула, ніби на неї падає стеля, хотілося втекти світ за очі.

Відтоді й Олежик мав щасливі дні народження, хтось дарував гарні подарунки. Не раз, ніби щось відчуваючи, запитував: “А це не тато?”. А відповідь від неньки була одна: “Він далеко”. Ось так і дожила до синового весілля. Десь глибоко в серці жевріло болісне почуття, яке з новою силою нагадало про себе…

Автор – Валентина СІЧКАР.

За матеріалами – Вісті Ковельщини.

Передрук матеріалу без гіперпосилання заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.

Фото – ілюстративне(pixabay.com).

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!