fbpx
Історії з життя
— Поможи ріднесенька, – шепотів обіймаючи пам’ятничок із фото бабуні, – підкажи, як далі бути? Пошли розраду і відповідь. Я не знаю, як далі жити! Бабуню допоможи! – благав зрошуючи сльозами холодний граніт

Авто мчало крізь ніч невідомо куди. Петро з усіх сил натискав педаль газу навіть не усвідомлюючи того. По щоках текли сльози. «Як далі жити? Як?» – волала душа. Він і сам не знав куди саме прямує. Хотілось втекти від себе, від своїх думок, стерти з пам’яті заплакане обличчя дружини, німий докір у її очах.

Отямився, озирнувся довкола. Ніяк не міг зрозуміти де знаходиться, хоч місцевість і видалась знайомою.

— Це ж треба? – ніжно погладив кермо авто, – Ти бачив, конику, куди мене привіз? А я думав, що й дорогу забув сюди!

Вийшовши з авто вдихнув на повну повітря просочене спогадами дитинства. У голові одразу ж прозвучав голос бабуні:

— Ти ж знаєш, що я завжди буду з тобою, синку? Що б не сталось, приходь до мене, я з усіх сил буду тобі допомагати.

Як же йому зараз не вистачало бабуні. Здається, якби обійняв свою рідненьку, усе б минулось. Не бриніли б у вухах слова професора, забув би сповнені відчаю і німого докору очі дружини.

— Поможи ріднесенька, – шепотів обіймаючи пам’ятничок із фото бабуні, – підкажи, як далі бути? Пошли розраду і відповідь. Я не знаю, як далі жити! Бабуню допоможи! – благав зрошуючи сльозами холодний граніт.

Він і сам не пам’ятає скільки от так стояв. Врешті геть знесилений почав поволі повертатись до авто. Сумно! Майже усіх кого пам’ятав ще молодими і здоровими бачив ось тут уже на фото. Скільки ж його тут не було? Хто ж узагалі залишився у рідному селі?

— Петре, ти? – почув знайомий голос.

До нього прямувала його Оксана. Скільки ж він її не бачив? Здається, в останнє коли вона проводила його на службу. П’ятнадцять років минуло. Вона усе така ж гарна, а в його душі і досі живе образа за її учинок.

— До бабуні приїхав? Давно тебе тут не було! – дивилась своїми блакитними очима у саму душу, – Посивів. А все такий же гарний. Ходімо, я тебе нагодую і кавою пригощу.

У її домі нічого не змінилось. Все, як він і пам’ятає. Навіть запах той же, лиш на стінах висіли нові фото.

— Та це ж ми з тобою! – вигукнув здивовано, – Ще тоді, як разом були. Дивись, наша береза. Чи є вона іще?

Оксана знітилась. Видно було, що їй та тема не дуже приємна, тож перевів мову на спільних знайомих.

— Тато, татко повернувся! – до кімнати влетів хлопчина років семи і кинувся до Петра, – Таточко, я так тебе чекав. Мама казала, що ти у плаванні, а я уже і не вірив. А ти повернувся, татку.

Петро абсолютно нічого не розумів. Який татко? Яке плавання? Поглянув все ще обіймаючи малого на Оксану, та ковтаючи сльози притисла палець до губ і благала своїми велетенськими блакитними очима мовчати.

— Татку, а я корабель для тебе змайстрував. Я знав, що ти по мене повернешся, хоч хлопці байстрюком і називали. А я знав, що мама у мене не вміє обманювати. Я корабель і щоденник зараз принесу. Мама казала ти мене з собою у плавання візьмеш, якщо я вчитимусь гарно. У мене одні дванадцятки!

Малий так швидко тараторив, що Петро і слова не міг вставити. Коли ж хлопчик побіг до іншої кімнати, Оксана нашепотіла скоромовкою:

— Я все поясню! Прошу, не кажи, що те все неправда. Благаю. Я все поясню.

Малий приніс чималого пароплава, якого змайстрував із конструктора сам і щоденник. Доки Петро з непідробним захопленням роздивлявся його, хлопчина тулився до його руки.

— Ти ж уже не залишиш нас, татку? Ти ж уже забереш нас з собою. Мама уже не буде плакати роздивляючись твоє фото.

Оксана попросила сина з’їздити до магазину за хлібом, а сама відвернувшись до вікна почала свою розповідь.

—Я ж тебе чекала увесь той час, доки ти служив. Ти листи перестав надсилати, а я чекала. Навіть, коли твоя бабуня сказала, що ти там іншу знайшов, я не вірила і чекала. Не вкладалось тоді у мене у голові, що ти міг мене зрадити. Скільки кавалерів мала, а ніхто крім тебе не був потрібен. – її плечі здригались – плакала. – Сім років, мов у тумані, а потім ти у соц. мережі з’явився. А там фото з весілля. Тоді я з котушок і злетіла. Зараз соромно згадувати, а тоді… Лиш так думала тобі помститись. Схаменулась лиш коли відчула, що стану матір’ю. Як я могла своїй дитині пояснити, що не знаю хто його тато. Тому і показувала на твоє фото. Ти усе одно тут не з’являвся, ось і вигадала я сину ідеального татуся.

Петро сидів ошелешений. Перед очима пливли рядки листа від бабуні: «Оксанка твоя заміж вийшла, Петре. Кажуть зустрічалась з ним, ще коли до тебе на побачення бігала». А Оксані бабуня сказала, що він одружився. Нащо? Чому розлучила їх?

— Як ти могла так учинити? – сказав вголос дивлячись на Оксану. – Нащо ж ти так із дитиною?

∗ ∗ ∗

Додому Петро повертався спустошеним. Йому було соромно перед дружиною. Сім років з дня весілля вони намагались зачати дитя – усе марно. Спочатку не зважали, потім звернулись до спеціалістів.

— З вами усе гаразд, – сказав професор дивлячись на його дружину, – А ось ви, – поглянув на Петра, – Ви ніколи батьком не станете. Це вроджене, тут жодних шансів.

Його дружина ридала. Вона мріяла про велику родину, а тут… Петро намагався її заспокоїти, казав, що є багато діток без родини, яким вони можуть стати батьками, але вона і чути не хотіла.

— Я хочу стати матір’ю для своєї дитини, а не узяти чиюсь! – крикнула крізь сльози замикаючись у кімнаті.

Згадав свою добру бабуню. Чому вона його зрадила? Нащо розлучила з коханою Оксаною. А можливо Оксана зі своїм сином і є його долею? Можливо саме так бабуня спокутує свій гріх перед ними обома. Можливо йому і не потрібно повертатись до дружини і його доля там, поруч з першим коханням і хлопчиком, який щиро любить його навіть не знаючи.

Петро спинив машину і з’їхав на узбіччя. Як бути далі?

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

facebook