— Ти мусиш це зрозуміти, мамо. Це фініш. Я не хочу більше жити в невідомості і не хочу заплющувати очі. Він перекреслив усе, що було між нами! — Голос моєї доньки, Наді, був напруженим, але сповненим рішучості. Вона стояла посеред моєї вітальні, а її сяйливі очі, зазвичай такі життєрадісні, були червоні від сліз, але не від смутку, а від гніву.

— Надійко, рідна, не рубайте з плеча! Ви ж разом лише кілька років, а вже стільки емоцій! — Я підійшла до неї і спробувала взяти за руку, але вона відсмикнула її.

— Емоції? Мамо, він він принизив мене, ти розумієш? Він обрав іншу жінку, а я маю вдавати, що це просто «непорозуміння»? Ні! Для мене це кінець. Я подаю на розлучення і ні про що не шкодую.

— Ти просто молода, ти не розумієш! — Я відчула, як у мені підіймається хвиля старого, гіркого досвіду. — Усі чоловіки вони слабкі. Вони можуть помилитися. Але це не означає, що треба одразу руйнувати сім’ю! Ти ж його кохаєш, правда? Хіба кілька місяців блукання можуть переважити ваші спільні роки?

— Я його кохала, мамо. А тепер я ціную себе. І я не можу забути його вчинок. Я не хочу жити в тіні його помилок!

— Помилка, Надійко, це коли ти виходиш заміж за першого зустрічного! А це просто людська слабкість, яку треба вміти прийняти! Ось, послухай мене. У мене була така сама ситуація, і якби не мудрість моєї мами, я б давно зламала своє життя.

Надя подивилася на мене з сумішшю роздратування і втоми. Їй потрібна була підтримка, а я давала їй урок. Урок, винесений із моєї непростої долі.

Я вийшла заміж за Віктора, коли мені був лише двадцять один рік. Ми були не просто знайомі — ми навчалися разом у початковій школі, але потім його родина поїхала з нашого міста. Через багато років, після його повернення з армії, ми знову зустрілися, наче за сценарієм романтичного фільму, і це було як вдруге познайомитися.

Віктор був жвавий, енергійний, з іскрою в очах. Його юнацька запальність, мабуть, трохи насторожувала мою маму.

— Олено, ти поспішаєш, — казала вона мені тоді. — Він хороший, так, і перспективний, але він ще не “нагулявся”. Йому потрібні роки, щоб стати справжнім сім’янином. Але я бачу, що в ньому є потенціал. Ти тільки будь мудрішою за нього.

Але я не хотіла чекати. Я була закохана, я хотіла бути поруч з ним, і я вважала, що можу зробити його зрілим швидко. Щоб закріпити наші стосунки, я вирішила народити дитину. Наш синочок, Ігор, з’явився на світ доволі швидко.

Після народження малюка я, замість того, щоб стати мудрішою, навпаки, стала дуже емоційною. Складнощі 90-х років, коли було важко з роботою, фінансами та елементарними покупками, накладали свій відбиток.

Віктор багато працював, намагався нас прогодувати, а я сиділа вдома з дитиною і постійно висувала якісь вимоги, часом необґрунтовані. Я була втомлена, і, незважаючи на любов, часто зривалася.

Мені здавалося, що він недостатньо цінує мої зусилля і недостатньо часу проводить удома. Я не могла знайти іншого способу висловити свою втому, крім як через гострі суперечки.

— Ти знову затримався! Де ти був? — висувала я претензії.

— Я працював, Олено! Я намагаюся принести додому достатньо коштів! — відповідав Віктор, змучений і роздратований моїми постійними підозрами.

З часом Віктор, мабуть, втомився від моїх постійних “закидонів” і емоційних сплесків. А коли чоловік втомлюється від дому, він починає шукати спокій в іншому місці.

Одного дня я помітила, що Віктор став затримуватися все довше. Він став більш мовчазним, відстороненим. Я, звісно, ще більше злилася, що тільки погіршувало ситуацію. Я навіть не здогадувалася про його таємниці, хоча ці незрозумілі затримки тривали майже пів року.

Згодом виявилося, що знайшлася жінка, яка була старша за нього, більш досвідчена у життєвих справах, яка вміла “вислухати і пожаліти”, як він потім казав. Вона не вимагала від нього грошей, не влаштовувала емоційних сцен, а просто давала йому той спокій, якого він не знаходив удома.

І ось одного сірого дня він просто мені все розповів. Це було, як я пам’ятаю, без жодної істерики, без високих тонів. Це було просто констатування факту.

— Олено, я йду, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі.

— Куди? Ти що таке говориш? — я остовпіла від такого повороту.

— Я йду від тебе. Я більше не можу жити в цьому напруженні. Там, у неї, мені добре. Вона розуміє, що таке життя. А  ти занадто примхлива. Я виснажений.

Я тоді поводилася як дитина. Я плакала, молила його, обіцяла змінитися. Я була готова на будь-що, аби лише він залишився. Я навіть спробувала його фізично затримати, але він просто відсторонився і зібрав свої речі. Він пішов.

Я побігла до мами по підтримку, думаючи, що вона, як завжди, стане на мій бік.

— Мамо, він мене покинув! Він пішов до іншої! — я ридала, обіймаючи її.

— А я тебе попереджала, Олено, — спокійно відповіла мама, погладжуючи мене по голові. — Я ж казала, не перегинай палицю. Він чоловік, йому потрібен простір і спокій. А ти його загнала у кут.

Слова мами мене приголомшили. Замість співчуття я отримала констатацію власних помилок.

Після того, як ми розійшлися, я вирішила використати нашу дитину, намагаючись повернути Віктора.

— Якщо ти не повернешся в сім’ю, я сина тобі не покажу! — заявила я йому.

— Олено, не роби гірше нам обом, — відповів Віктор. — Я буду платити достатньо коштів для його забезпечення, але я хочу його бачити. І якщо ти мені заборониш, я знайду спосіб.

І він знайшов. Він приходив у дитячий садочок в обідній час, передавав синові подарунки, спілкувався з ним. Хто шукає, той завжди знайде цю можливість. Аліменти він, до речі, сплачував бездоганно і вчасно.

Зрештою, ми розлучилися офіційно. Мій емоційний стан був украй нестабільний. Тоді я вирішила помститися Віктору.

— Я вийду заміж, і він пошкодує! — заявила я мамі.

— Олено, якщо Віктор і не повернеться, то не треба робити нових помилок назло, — знову застерегла вона. — Ти занадто молода, щоб руйнувати своє життя такими поспішними рішеннями. Ти маєш бути щасливою, а не демонструвати своє “щастя” комусь іншому.

У мене було кілька варіантів залицяльників, але жоден із них не викликав у мене того почуття, яке я відчувала до Віктора. Не було тієї “іскри”, тієї “хімії”. Я просто хотіла зробити боляче своєму колишньому чоловікові.

Через рік після розлучення я навіть подала заяву до РАЦСу з одним непоганим хлопцем, просто для того, щоб Віктор про це дізнався. Я сподівалася, що він прибіжить, влаштує сцену і попросить повернутися. Він дізнався, але не відреагував. Зовсім.

Це стало для мене ще одним холодним душем. Тоді я відмовилася від цього поспішного наміру. Я заспокоїлася, перестала піддаватися емоціям. Я почала дозволяти Віктору зустрічатися із сином, хоча, звичайно, шалено його ревнувала до тієї, іншої жінки, яка зайняла моє місце. Я почала вчитися жити далі, відновлюючи свою власну цінність, а не лише цінність як “дружини Віктора”.

Минуло чотири роки. Я почала будувати свою кар’єру, син ріс, але серце моє все ще було неспокійним. Але тоді до мене почали доходити чутки, що їхня пара живе не так уже й безхмарно. Мабуть, їм просто набридло одне одному, і ілюзія спокою, яку він шукав, зникла.

Одного разу, коли Віктор прийшов забрати сина, я поводилася з ним лагідно. Накрила стіл, приготувала просту, але смачну їжу. Ми розмовляли. Він наче приходив до сина, але насправді — до мене. Він дивився на мене вже не з тією втомою, а з якимось сумнівом і теплом.

Через п’ять із гаком років після того, як він пішов, Віктор кинув ту жінку, свою “розлучницю”, і повернувся до мене. Життя добряче випробувало нас обох, ми стали мудрішими і більш стриманими. Я знайшла в собі сили пробачити його болісний вчинок і ті майже п’ять років розлуки.

Ми знову розписалися, а потім і повінчалися. Моя мама, до речі, не здивувалася. Вона завжди вірила, що все складеться саме так.

— Я ж тобі казала, — тихо промовила вона тоді. — Головне, щоб було кохання, а помилки можна виправляти.

Нещодавно ми з Віктором відсвяткували тридцятиріччя нашого другого, справжнього шлюбу. Живемо чудово, син уже виріс, створив свою родину, донька от наша квіточка намагається зіпсувати собі долю через необдуманий вчинок чоловіка.

А я у своєму шлюбі за ці тридцять майже не малаа гострих суперечок. Тема нашої розлуки для нас — заборонена.

Я з острахом думаю: якби я тоді, у свої роки, не знайшла в собі сили пробачити свого коханого чоловіка, то що б зі мною зараз було? Я впевнена, що вчинила правильно.

Можливо, хтось мене осудить, скаже, що не можна пробачати зраду. Але я думаю, що заради свого щастя і свого спокою іноді треба потерпіти, почекати і пробачити.

Кожна людина має право на помилку. А чоловіків пробачати треба, тому що вони, попри свою зовнішню силу, часом дуже слабкі. І усіляке може бути у житті.

Молодість, нерозуміння, втома — усе це може підштовхнути до необдуманих вчинків. Але чи варто через це відмовлятися від великого, справжнього почуття? Я думаю, що ні. Потрібно дати другий шанс. Іноді це єдиний шлях до справжнього, довгого щастя.

Головне зображення ілюстративне.