fbpx
Історії з життя
Понеслось! Уже за місяць молоді жили разом, а за два Марк зробив Галині пропозицію. Сам не вірив, що життя може от так круто повернутись, але дві смужки на тесті лиш підтвердили – це доля

Марк з Галиною познайомились у кафе. Дівчина з рудим, аж мідним волоссям і зеленими очима одразу привернула увагу хлопця. Вона плакала. Сльози капали прямо у чашку з запашним чаєм. Вона напевне і не помічала того. Сиділа відвернувшись до вікна і дивилась у порожнечу міської суєти.

— Вам чимось допомогти? – сказав чоловік знічено. Не в тому він уже був віці, аби ось так у кафе знайомитись. Але щось потягло його до цієї незнайомки. Напевне доля вела його за руку.

— Пробачте? – красуня не одразу почула, що сказав Марк.

— Дозволите я сяду поруч?

Слово за слово і зав’язалась розмова. Марк інколи очі заплющував, аби насолодитись голосом Галини, таким він видавався йому мелодійним. Дивився на неї і розумів, що ось тут сьогодні з ним сталось найбільше диво у житті – кохання з першого погляду.

Він пригостив її новою чашечкою чаю і вже за пів години маленьке кафе наповнилось іскристим сміхом чарівної красуні. Вони і не помітили, як минув час. Марк оговтався, коли надворі стемніло, а виходив же щось перехопити на обідню перерву з офісу. Зателефонував шефу, сплів на ходу правдоподібну казочку і пішов проводжати Галину до її гуртожитку. Дівчина навчалась у педагогічному і гуртожиток був тут, недалеко, за рогом.

Понеслось! Уже за місяць молоді жили разом, а за два Марк зробив Галині пропозицію. Сам не вірив, що життя може от так круто повернутись, але дві смужки на тесті лиш підтвердили – це доля.

За рік молоді батьки тримали на руках сина. Марк був на сьомому небі від щастя. Татусь із нього вийшов просто прекрасним, Галині заздрили подруги. Ну не кожен же чоловік казатиме дружині, що в ночі біля малюка його зміна і робитиме все, аби кохана поспала. Він з насолодою гуляв з візочком у парку і цілком серйозно розповідав немовляті відмінності між механічною та автоматичною коробкою передач у авто.

— Я йду від тебе, – почув одного ранку від Галини.

Все до того йшло але він вірив до останнього що дружина все ж одумається. У неї не було іншого, ні. Вона просто почала віддалятись. Щодня по малесенькому кроку, все далі і далі. Він нічого не розумів, благав пояснити, що робить не так, говорив що кохає її не уявляє життя окремо, але Галина дивилась на нього порожнім поглядом.

У її зелених очах не було любові, чи бодай прихильності. Байдужість. Холодна зелена байдужість.

Він не став її тримати, лиш висунув одну умову: опіка над сином спільна. Галина не заперечувала. Від Марка вона йшла у нікуди. Після інституту вона жодного дня не працювала. Її і сина утримував Марк. Батьки жили далеко в селі, але донька для них завше була чужою, вони навіть на весіллі не були. ЇЇ прихистила тітка.

Марк тоді придбав однокімнатну квартиру для колишньої і допомагав їй усім. Щиро вірив, що це все тимчасово, але ні. Галина і чути не хотіла про відновлення стосунків. Розмовляла по суті і стримано, добре хоч сину дозволяла бути з батьком коли забажає. Так і прожили слідуючі дванадцять років.

— Все, я більше не можу. – почув одного разу голос колишньої дружини трубці, – Сашко не твій син. Я тест зробила, аби ти був певен. Не можу більше все це у собі носити. Його татко теж усе тепер знає. Ми одружуємось за два місяці. Тоді в кафе я плакала, бо розуміла що лишилась одна і при надії. Він тоді ще був одруженим. Ти так вчасно нагодився. Я не мала іншого вибору крім, як стати твоєю дружиною. Зможеш – прости. – і поклала слухавку.

Марк повірив їй одразу. Мабуть десь глибоко у душі він знав усе завжди, але не випускав здогад на волю. Не дозволяв собі, навіть думати про це. Почув. Усвідомив. Три дні світу білого не бачив. Скільки за все своє життя не вживав. Не допомагало.

А потім набрав сина:

— Сашко, мама напевне уже все тобі розповіла, але ти мене послухай. Нехай увесь світ твердить, що ти не моя рідна дитина, але я хочу щоб ти почув мене зараз: ти мій син. Байдуже на все, байдуже на всіх – ти моя дитина. Ти часточка мене і я твій тато не дивлячись ні на що. Я допомагатиму, підтримуватиму, буду поруч. Хай що в житті станеться – я твоя кам’яна стіна. Був нею і буду. Нічого не змінилось і ніхто не в силі того змінити. – і розплакався. Несподівано для себе за двадцять років уперше розплакався.

Сашко був у батька уже за пів години. Він теж не міг зрозуміти усі ці дні як бути далі. Теж розгубився і встиг повірити, що отой папірець зможе розлучити його з рідним батьком, який був для нього завше на першому місці.

— А можна ми забудемо, що мама оце казала. Розумієш, я за ці дні устиг повірити, що ти зник з мого життя назавжди. І знаєш, тоді так порожньо стало. Ніби я не цілий якийсь. Не треба мені “справжніх і рідних” у мене є ти. Ти мій БАТЬКО. Нехай так буде завжди.

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page