«Де ж я схибила, у чому була не права?» — думала Олена Петрівна після відходу доньки. План, запропонований Мариною, їй зовсім не подобався, але інших варіантів не було.
— Мамо, нам потрібні гроші. Єдиний варіант – продати хату, — серйозно промовила Марина.
Олена Петрівна сиділа в кріслі й вкотре переглядала сімейний фотоальбом. Зі знімків їй усміхалася русява зеленоока дівчинка з довгою косою.
— Доню моя, уже така доросла стала, — ніжно прошепотіла жінка, проводячи рукою по фотографії.
У своїй доньці Марині Олена Петрівна бачила тільки краще й від самого її народження вірила, що ту чекає великий успіх. Батько Марини пішов із сім’ї, коли дівчинці було всього три роки, відтоді Олена Петрівна виховувала доньку сама.
Попри скромне матеріальне становище, матір усіляко балувала доньку й годила їй у всьому, аби та не почувалася обділеною.
Поки Марина вчилася в молодших класах, усе було добре: дівчинка тішила маму успіхами, учителі пророкували їй світле майбутнє.
Та з підлітковим віком прийшли і перші випробування — перша невдала закоханість.
— Мамо, ну чому ми такі бідні, чому в когось є все, а в нас нічого? — якось повернулася Марина зі школи.
— Донечко, що ти таке кажеш: ми, звичайно, не розкошуємо, але й бідними нас не назвеш, — здивувалася Олена Петрівна.
— Розкажи це Денису — він тобі пояснить, де наше місце, — відповіла Марина.
— Денис — це твій однокласник? — уточнила мама.
— Так, і він мені дуже подобається, тільки на таку, як я, він ніколи не гляне, — Марина надула губи.
— Дурниці, ти в мене дуже гарна й добра, будь‑хто буде щасливий із такою, — спробувала заспокоїти.
— Будь‑хто такий самий бідний, а успішні хлопці зі мною не хочуть спілкуватися.
Слова доньки були гіркими. Олена Петрівна часто відмовляла собі в необхідному, аби купити Марині модний одяг, але марно: дівчина все більше рівнялася на «успішних».
Закінчила школу Марина гірше, ніж могла б, і вступила не до того вишу, про який мріяла. Мама картала себе, що не прищепила дитині правильних цінностей.
На другому курсі поведінка Марини змінилася: вона стала мрійливою, часто усміхалася.
— Донечко, ти закохалася? — спитала Олена Петрівна.
— А що, це так помітно? — зніяковіла Марина.
— Ще б пак. Ну й хто він?
— Мій одногрупник, його звати Андрій. Він серйозний хлопець, уже непогано заробляє й сам себе утримує.
— Де працює? — поцікавилася мати.
— Він працює віддалено, — гордо мовила Марина.
— Я в цьому нічого не тямлю, сподіваюся, там все чесно?
— Звісно! Це дуже перспективно, там можна добре заробити.
Мати лише зітхнула: їй усе ще не подобилася грошова зацикленість доньки. Поступово Марина й Андрій з’їхалися; оренду оплачував Андрій. Марина була щаслива, але ненадовго — у хлопця почалися серйозні негаразди.
— Що відбувається? Чому власниця квартири питає про оплату за минулий місяць? — обурилася Марина.
— Хотів поговорити: я в мінус зайшов, — буркнув Андрій. — Заплатити нічим, доведеться з’їжджати.
Марина була в розпачі, тим паче вона щойно дізналася про те що при надії. Зрештою звернулася до матері.
— Мамо, я не хочу втратити Андрія й майбутню сім’ю, — хлипала Марина.
— Якщо любить — не покине, — втішала мама. — Нехай шукає роботу.
— Можна нам пожити тут? — несміливо запитала.
— Доню, як ми помістимося в однокімнатній? Може, до батьків Андрія?
— У них місця не має ще й для нас. Та й чого тут тісно? Тобі не обов’язково залишатися: ти могла б повернутися в рідне місто до бабусі, вона сумує сама, а роботу ти там знайдеш.
Олена Петрівна оторопіла, але відмовити не змогла. Зрештою, мамі і справді потрібний був догляд, а на роботі тут були неприємності. Вона сприйняла те за знак.
Вона переїхала, знайшла скромну роботу, потім ще одну, адже у молодих було безгрошів’я. Вона оплачувала комунальні та висилала гроші.
Здавалось, все налагоджувалось. Вже й онук пішов до школи, аж тут Маринка приїхала до Олени Петрівни із проханням.
— Мамо. Не буду тут багато говорити, ти все одно і половини не зрозумієш, але нам потрібна твоя допомога терміново. Є шанс нарешті зажити добре, але треба продати нашу квартиру. Ну, але ж нам тоді буде ніде жити. Тож ми вирішили, що вам із бабусею і в селі буде добре. Тут двокімнатна. Тож її і продамо.
Олена Петрівна сторопіла. От чого не чекала, так це таких слів від доньки. Повільно і по складам сказала, що такого робити не буде. А якщо Андрій і справді такий талановитий то хай спочатку заробить на власне житло, а вже потім продає тещине.
Маринка образилась, влаштувала сцену. а потім ні з чим поїхала додому. Телефонувала ще місяць із тим же проханням, але врешті дзвінки припинились.
— Вона така через тебе, доню. Ти не даєш їй подорослішати і стати самостійною. – Сказала Олені Петрівні мама. – Припини жити заради неї і для неї. Дай їй побути дорослою.
Олена Петрівна образилась. Хіба не обов’язок матері допомагати донці доки є сили? Хіба можна жити спокійно знаючи, що дитина має нужду.
Та й справді, де вина Олени Петрівни в тому, що донька обрала собі не надто хорошого чоловіка?
Головна картинка ілюстративна.
