В наш час зробити весілля – то не кожен зможе, то зможуть лиш люди, які шанують традиції та шанують свою родину! Бо це не просто ти одружився, а познайомив з родиною, ввів у неї нового члена. Та й з родиною іншою теж можна на весіллі познайомитися та дізнатися, хто є хто.
То дуже все серйозно. Я так вважаю. То не побіг та й розписався і ніхто того подружжя й не бачить, бо вже ніхто по гостях не ходить – не модно. Як то не модно? А як дізнатися, що в родині сталося? Як це не родичатися?
У мене завжди чи храм чи іменини – приходьте, хто хоче, завжди є що пити і що їсти, завжди є місце за столом.
З такою метою я й робила весілля для своєї доньки – зібрала всю родину, близьку і далеку, все наготували та для гостей старалися. Звичайно, що й на подарунки розраховували, адже на завдатки ми гроші мали, а на другу половину планували віддати з весільних грошей.
Бо, хіба я для себе старалася? Я ж для всіх старалася, щоб люди зійшлися та погомоніли та повеселилися.
Правда, родина моя мене не підвела і дали добрі гроші, що вже серце моє тішилося, що віддам та й залишиться якась тисяча. Що там зібрала сваха – я не знаю, бо вони збирали окремо і хай вже їх голова болить.
Отож, рахую я гроші та на купочки – це віддати за ресторан, це музикам, це за солодкий стіл, тут за козацький…
Аж тут конверт … порожній…
Такий гарний, може й п’ятдесят гривень коштує, а порожній…
Стала я думати-гадати, хто ж на таке здатен з усієї моєї родини? Чи з роботи хто мене не поважає, чи з сусідів, чи з кумів? Хто та особа, яка отак їла та пила, веселилася і лице їй від сорому не палилося?
Що можу сказати – свято мені вже зіпсоване і я вже остаток весілля те й робила, що заглядала кожному в очі – чи то, бува. Не він, такий-пересякий.
Доньці не хотіла нічого казати, щоб їй настрій не псувати. А на наступний день я й не спала, а все голову сушила – хто ж то може бути.
Тут мені вже донька й підказала – звірити з прізвищами, хто підписав – той дав гроші, а хто ні, то й і не дав.
Отак я витратила час і дізналася, хто ж та особа. Яка мені свято зіпсувала – сусіди наші найближчі, багачі на всю вулицю!
Там такі хороми, такі меблі, такі машини, а вони пожаліли на подарунок? Світ такого ще не бачив.
Але я так не попущу і пішла я до сусідки все виясняти.
– Ой, Марино, не клич мене на по весільне, бо ще голова болить, – почала бідкатися сусідка Галина.
Уявляєте? Весілля безкоштовно відгуляла і думає, що це я її ще на продовження кличу!
– Та ні, Галько, не кличу я тебе на по весільне, бо ти й за весілля не розрахувалася, – кажу я їй прямо.
А вона й не відпирається, а так нагло дивиться і каже:
– Як це не оплатила? Я ж тобі скільки грошей на весілля позичила? То я на відсотки й гуляла, – каже мені.
Мені аж мову відібрало! На відсотки вона гуляла! Та це взагалі якесь неподобство!
– Ще й гривні відсотка не капнуло, а ти на дві тисячі нагулялася! Якби я знала, що ти так, то й не позичала б у тебе!
– А ти що думаєш, все життя гулянки робиш та веселишся, а за душею нічого не маєш та на зиченому весілля робиш, дуже то порядно?
– Та краще не мати грошей. А мати людяність, – кажу їй я.
– І сильно тобі твоя людяність весілля помогла зробити? Чи відбила ти хоч трохи від своєї родини? Отож-бо!
Закрила переді мною двері! Оце так наглість, ще повчитися треба! Теж мені щастя – закритися за триметровим парканом та лиця не мати. Гроші віддам та іншим закажу аби знали, що то за людина.
Фото Ярослава Романюка.
