Порожня дорога – попереду блокпост. Усе єство зібралось у маленьку грудочку від страху. Валентина заспокоювала сама себе: “Ну ти чого? Це ж наші. Усе добре! Ти все можеш, ти ж сильна. Пам’ятаєш? Ти сильна!”. Проте ноги зрадницьки почали німіти від страху, а перед очима усе пливти почало. Але ні, так не можна. Вона вирішила, твердо вирішила зробити це. Тому, стріпнувши головою і взявши себе в руки підготувала документи. Вона зробить це, вона вирішила. Якщо не зараз, то усе життя гризтиме себе і шкодуватиме що хоча б не спробувала.
Здається, ця поїздка таки розлучить її з чоловіком і позбавить найкращої подруги. Ромка, навіть розмовляти відмовився після того, як вона сказала, що таки поїде, а Люда, найкраща подруга, сказала що ніколи в житті не могла про неї таке подумати. Куди їхати? Заради кого?
— А тепер поглянь мені в очі Валь, і скажи, чим ти від своїх батьків відрізняєшся? – говорила Люся зриваючись на крик, – У тебе двоє дітей. Двоє, Валю, двоє! Ти на кого їх залишиш? На мене? На Рому? Так сиротами вони не стануть, але згадай Валь, як ми плакали з тобою заховавшись від усього світу і кликали МАМУ. Не тата, не тітку Люсю, а Маму. Хто вони тобі такі, Валь? Вони тебе покинули, ти була сиротою при живих батьках. Ризикувати собою, майбутнім своїх дітей… Заради чого? Поясни, бо я не можу зрозуміти, Валь!
А вона й собі нічого пояснити не могла. Вона усе розуміла і усвідомлювала, але щось сильніше за розум і сильніше за неї саму, щось усередині тягло її поїхати туди і забрати тих, хто був її батьками. Тих, хто колись її, ще зовсім малу привів до дверей того інтернату і пообіцяв обов’язково забрати, але так і не повернувся.
Михайло, волонтер з Яким Валентина їхала, м’яко зупинив авто біля обумовленого місця. Земля гуділа під ногами бої були зовсім поруч, ситуація непередбачувана, тому діяти потрібно було максимально швидко і обережно.
— Ніна Романова? – здивовано поглянула на Валентину незнайомка, що очікувала з речами на евакуацію – Не знаю таких. У нас Романових узагалі зроду не було в селі. Як ви кажете батька вашого звуть? Микола? Так це ви часом не Нінки Зозулі дочка? Миколи давно немає, а Ніна ще є, але ж вона оце недавно злягла. Не знаю, хто там за нею глядить зараз.
Часу обмаль. Михайло пояснив що ризикувати даремно не буде. Збирають тих, хто згоден на евакуацію і їдуть звідси одразу ж. Валентина ніг під собою не відчуваючи помчала туди, де повинна була бути її мама.
Похилена старенька хатина зі стіною, яка напевне вже дуже давно впала у садок. Валентина пам’ятала це місце, і залишки старенького паркану, що висів на зогнилих стовпчиха теж пам’ятала. На он тій яблуні була її гойдалка. Здається, її повісив тато ще до того, як вони з мамою почали пити. А може те зробив хтось із добрих сусідів, аби мала могла хоч десь погратись.
Вона її таки знайшла. У погребі, ледь притомну, покинуту і забуту усіма. Село майже спорожніло, кожен рятував себе і своїх близьких, про неї ніхто й не згадав.
— Я так молилась, – скаже Валентині мама коли увесь той жах буде позаду і обоє опиняться далеко від бойових дій, – Я так просила у Всевишнього прощення за все що накоїла. П’ятеро вас у мене було – усіх по світу розпорошила. А потім злягла. Мене у притулок відправити повинні були, та не встигли. Ото сусідка у погріб знесла, то скільки я там була і не пам’ятаю. Прости мене, – мовить ледь чутно, – прости мене дитино, бо я себе ніколи не прощу.
А Валентина горнутиметься до старенької і цілуватиме їй руки. Нарешті вона донька. І нехай ніхто у цілому світі її не зрозуміє. але її мрія таки здійснилась. Нарешті у неї є МАМА.
Анна К.
09,08,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.
