— Я ростила тебе не для того, щоб ти знайшла до пари собі водія! — Голос матері був на межі, але вона тримала його у рамках, аби не привернути увагу сусідів. Проте кожне слово, як гострий камінь, летіло прямо в мій бік.
— Мамо, будь ласка, припини! — Я відчувала, як мої щоки палають. — Ти спілкувалася з ним лише пів години! Він чудовий чоловік, відповідальний і порядний!
— Порядний? Порядний чоловік у його віці мав би мати не просто «порядність», а фінансову стабільність і статус! Я не для того витрачала значні кошти на твоїх репетиторів і навчання в престижному університеті, щоб ти вийшла заміж за шофера! — Вона махнула рукою, ніби відганяючи від себе щось неприємне.
— А мені потрібен не його гаманець, а його внутрішні якості! Я поважаю його, мамо! А не шукаю того, кого можна підпорядкувати собі, — мій голос тремтів, я намагалася чинити опір, але її натиск був надзвичайний.
— Ти знайшла собі слабкого, ось хто він! І будеш ти з ним нещасна! Ти робиш помилку всього свого життя, і я попереджаю: якщо ти вийдеш заміж за нього, на нашому весіллі можеш мене не чекати!
Я відчувала, як моє серце стискається від образи, але водночас у ньому зароджувалася тверда, холодна рішучість. Її ультиматум був чітким.
— Що ж, мамо, — сказала я, зводячи підборіддя. — Значить, ти на нашому весіллі не будеш. Це мій вибір, і я його не зміню.
Ця розмова була лише одним із гострих епізодів у моєму складному, нерівному шляху з матір’ю. Вона завжди була надзвичайно важкою людиною
Зійтися з моєю мамою було дуже важко. Я навіть не уявляю, як мій батько витримував її характер стільки років, аж поки не настав їхній мирний розрив.
Мама була, м’яко кажучи, дуже вимогливою до чоловічої статі. Вона, здається, мала упередження щодо всіх чоловіків. Можливо, це було зумовлено її власним вихованням — її мати, моя бабуся, була жінкою із залізним характером і дуже жорсткими принципами.
Проте, попри свою складну вдачу, мама зробила для мене дуже багато. Вона була матір’ю, яка повністю присвятила себе моїй освіті та розвитку. Вона водила мене на всі «дівочі» гуртки — від танців до музики. Вона оплачувала найкращих репетиторів і мою дорогу освіту в інституті, інвестуючи в моє майбутнє.
Батько, після розлучення, платив значні суми на моє утримання, навіть більше, ніж становила повна мамина зарплата. І я завжди знала, що мама не розтринькувала ці гроші, як це роблять деякі батьки, а вкладала кожну копійку в мене, у мій розвиток. Вона хотіла, щоб я стала «дорогоцінним витвором».
Вона мала дуже чітке бачення мого майбутнього. Вона вважала, що я повинна обрати собі “достойного нареченого”: обов’язково фінансово забезпеченого і, що найважливіше, того, хто б схилявся переді мною, був повністю під її контролем.
Таким був її план. Вона, до речі, колись сама обирала батька, керуючись, мабуть, схожими критеріями, хоча їхній шлюб не втримався.
Але тут був один нюанс. У молодості мама була незрівнянною красунею, її зовнішність дозволяла їй висувати високі вимоги. Я ж була зовсім іншою. Я не була яскравою красунею, але й не була непривабливою — просто золота середина, приємна зовнішність, і не більше.
А головне — мій характер. Я була м’якою, компромісною, і в чоловіках цінувала передусім внутрішні якості, порядність, відповідальність, а не лише товщину гаманця. Мені необхідно було поважати свого чоловіка, а не принижувати його, як це робила моя мама. Я не могла жити, постійно когось контролюючи.
Тому, коли настав час робити мій вибір, я не стала радитися з мамою. Я знала, що це буде абсолютно марно і лише призведе до драми. Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Дмитром, я одразу зрозуміла: мама його точно не прийме.
Дмитро був абсолютною протилежністю маминим ідеалам. Він не був багатим. Працював водієм на міському автобусі, як і його батько, з яким у нього були дуже теплі стосунки. Його мати давно пішла у кращий світ, коли Дмитру було лише вісім років, тому його виховували батько та бабуся.
Але в ньому було стільки справжньої чоловічої суті! Він був надзвичайно відповідальним, завжди брав на себе вирішення будь-яких проблем, які мав вирішувати чоловік. Він був стриманий в емоціях, сильний духом та розумний.
— Мені не потрібен олігарх, — говорила я подрузі. — Мені потрібен чоловік, на якого я можу спертися і якого можу поважати. Дмитро саме такий. Він — стіна.
Ми вирішили одружитися. Я знала, що мені необхідно познайомити його з мамою. Це була моя спроба зберегти хоча б якусь подобу родинних стосунків.
Це була коротка, емоційно виснажлива зустріч. Ми прийшли до неї, випили кави. Мама кинула на Дмитра один погляд, ніби на щось негідне, і розмова не вийшла.
Вона ледве відповідала на його ввічливі запитання, а потім перевела всю увагу на мене, ігноруючи його присутність. Дмитро поводився ідеально: гідно, не втрачаючи самовладання. Через пів години ми пішли.
Після цього і відбулася та важка, гостра розмова, з якої почалася моя розповідь. Вона говорила, що “не для нього ростила таку квітку”. Її висновки були настільки огидними, несправедливими і упередженими, що я навіть не хочу їх переказувати. Її обурення було викликане лише його професією та фінансовим становищем.
Тоді пролунав її ультиматум: не чекати її на весіллі. Так і сталося. Наше весілля було скромним, але теплим і веселим. Ми вирішили не робити пишних гулянь, а відсвяткували вдома, у затишному колі. З батьків були лише батьки, які добре порозумілися, та Дмитрова бабуся, яка була дуже слабкою, але щасливою. Ну, і наші друзі, звичайно.
У той день мені не вистачало лише одного: моєї мами. Вона не прийшла. Вона навіть не подзвонила, щоб привітати нас. Я намагалася не думати про це, але в глибині душі відчувала гіркий осад. Це був її спосіб покарання, її відмова прийняти мій вибір.
Подзвонила вона лише наступного дня. Не спитала, як ми відзначили, чи щаслива я, чи сподобалося гостям. Просто перевела розмову на буденні справи.
— У тебе там документи не забуті? — запитала вона, як ні в чому не бувало. — Я вчора пішла до магазину, до речі.
Я відчула себе абсолютно спустошеною, але я знову встояла. Я не дала їй зіпсувати наш день і наш настрій. Я зробила свій вибір.
Незабаром після весілля з’ясувалося, що я чекаю дитину. Ми були щасливі. А тут ще й несподіваний подарунок долі: батько Дмитра вирішив переїхати до своєї матері, щоб доглядати її, і залишив нам свою двокімнатну квартиру.
Ми отримали свій власний, затишний кут, без жодних фінансових зобов’язань. Мама сприйняла новину про мою вагітність без жодного ентузіазму. Навпаки, з помітним роздратуванням.
— Що ж, хоч у тебе й буде дитина, — сухо промовила вона. — Але в разі, якщо ти, звісно, розлучишся, аліменти від шофера будуть дуже мізерні.
Це був єдиний коментар. Вона навіть не намагалася уявити щасливий шлюб.
Я приходила до неї в гості з великим животом. Вона навіть намагалася на мене не дивитися, спілкувалася відсторонено. Це було дуже важко емоційно. Я відчувала себе небажаною.
Народився син. Я подзвонила мамі. Вона сказала: «Що ж, від чоловічого поріддя можна чекати тільки хлопців». Вона не приїхала до пологового будинку і відмовилася приходити до онука, щоб допомогти мені на перших порах.
Навіть слабка Дмитрова бабуся прийшла, щоб побачити правнука. Але, на жаль, коли синові було лише пів року, бабуся пішла у кращий світ. Це була велика втрата, але Дмитрів батько, наш свекор, став для нас справжньою опорою.
Потім, через півтора року, у нас народилася донечка. Мама і її не сприйняла, бачити відмовилася. А ще ми назвали доньку на честь Дмитрової бабусі — Любою. Цей вчинок, спрямований на вшанування пам’яті цієї чудової жінки, чомусь неймовірно обурив маму.
— На честь тої старої, — не договорила вона, але її обличчя говорило більше за слова.
За весь цей час, доки дітям виповнилося вже три та півтора року відповідно, мама побачила внуків лише один раз. До цього ми дуже рідко спілкувалися по телефону, я заходила до неї сама, без чоловіка і дітей, а свята ми завжди відзначали окремо.
Мені було категорично заборонено приводити внуків до неї додому. Вона їх не сприймала лише тому, що вони були народжені від “ненависного зятя”. Причина була тільки в цьому.
А побачила вона їх зовсім випадково. Ми з Дмитром і дітьми гуляли в центрі міста, а вона йшла вулицею. У мене аж серце стислося: яка буде її реакція?
Вона мигцем глянула на них, на мого сина, який тримав Дмитра за руку, і на донечку в колясці. Ми перекинулися парою фраз про погоду, про її роботу, і розійшлися. Жодного прояву емоцій, жодного бажання підійти, обійняти чи навіть посміхнутися онукам.
Я потім так розридалася, коли ми прийшли додому. Мені було боляче від її холодності.
— Чому? Чому вона така? — питала я Дмитра, витираючи сльози.
— Тому що вона нещасна, Іринко, — тихо відповів він. — І вона не вміє інакше. Вона не може прийняти твій вибір, тому карає тебе єдиним способом, який знає, — ігнором. Але ти не маєш дозволяти цьому тебе руйнувати.
Чесно кажучи, я вирішила, що нічого міняти не треба. Якщо у мами вічна гіркота в душі і упередження в голові, то тут, мабуть, нічого не вдієш. Так само вважає і мій чоловік. Він ніколи не сказав про мою матір жодного поганого слова, він бачить, що відбувається, і просто тримає дистанцію.
Звичайно, діти не обділені У них є чудовий дідусь — мій свекор, який обожнює своїх онучат, часто буває у нас, дарує подарунки і поводиться як справжній люблячий родич. Мій власний батько теж спілкується з ними, хоча й не так часто через постійну зайнятість, але він щирий.
Але чому ж мама так себе поводить? Невже їй подобається жити в такому негативі? Невже вона ніколи не відчувала бажання обійняти рідних внуків? Я не розумію, як за стільки років її серце не розтануло.
Я знаю, що змусити її полюбити я не можу. І я не буду примушувати Дмитра чи дітей ходити туди, де їх не чекають і не хочуть бачити. Я захищатиму свій дім, свою сім’ю і свою гідність від її негативу. Це мій обов’язок перед собою і перед Дмитром.
Чи є все ж таки надія, що вона одного дня прийме внуків, прийме мій шлюб?
Головна картинка ілюстративна.
