Нарешті, моя мрія починає збуватися, скільки років марила я цією країною, і ось я в Іспанії. Батьки відпускати не хотіли, але умова була: золота медаль, і ось я тут.
Повітря Каталонії – воно немов оживляючий бальзам. І я лечу, так саме лечу, від щастя, що я тут. Страху немає, що я одна в чужій країні, мову вчила. Спочатку маленькою виписувала слова українськими літерами в зошит. А після вже були курси. Мама була проти, кажучи, що вона мені не знадобиться в житті: «Хочеш вивчати мову, вчи, але вчи англійську чи китайську, за ними майбутнє». Довелося вчити дві, спочатку англійську, після вже цю солодку до мого слуху іспанську.
Побродивши старим містом, вирішила захід зустріти на пляжі Коста-Дорота. Захват охоплював все моє єство, коли в темніючі блакитні хвилі додалися фарби золота. Я змовкла, застигла.
І тут поштовх такої сили, що я ледь втрималася на ногах.
— Lo siento (пробачте)
Переді мною стояв хлопець, який тримав дошку для серфінгу, нею він мене і зачепив. Сама винна, занурилася в споглядання і забула, що стою на багатолюдному пляжі.
— Nota miedo (не страшно)?
—No lastima (не боляче?)
— No (ні).
Ось і нагода трапилася для відточування мови. Все ж при відсутності практики боялася, що мене не зрозуміють, але мабуть даремно.
А мій перший іспаномовний співрозмовник не поспішає йти. Я пішла по білому піску, він поруч. Я кидала на нього свій погляд. Дивно, але в його зовнішності було щось дуже знайоме. Можливо здалося, все-таки переліт, втома.
Золота куля сонця торкнувся краю моря на горизонті. А я як заворожена, спостерігала за силуетом Дієго. Він вміло керував дошкою, і здавалося, що він справжній син моря, такий же сильний впевнений в собі. У ньому було життя.
Як вигідно він відрізнявся від моїх знайомих. Ті були захоплені іграми, а дівчатами. Розмови їх швидко втомлювали. З Дієго, обмовившись кількома фразами, зрозуміла, це мій, бо мій чоловік, мій норов. І з ним не хочеться розлучатися, принаймні зараз. Він переді мною, струснувши своїм смоляним волоссям, оббризкав мене, засміявся, продемонструвавши білосніжні зуби. Краплі морської води, немов смарагди, відливали на ньому. Сказавши йому про це, він запропонував: “Якщо хочеш, завтра покажу тобі одне місце, воно тобі сподобається. А зараз підемо, якщо не заперечуєш, покажу тобі місцевий колорит”.
Ми в маленькому ресторанчику на кілька столиків, напівтемрява. Замовила свої улюблені мідії і келих білого.
Як же всі рідні дивувалися моїй любові до середземноморської кухні, ооооось зараз відведу душеньку. Ну не їм я м’ясо ні в якому вигляді, ні ковбаси, ні котлети. Але риба, морська саме, та до тремтіння в руках, а коли перший раз я спробувала мідії, то відчула неймовірну насолоду. Мама ж злилася, я і так, як тростина, а ще й привереда в їжі.
Тишу пронизав звук, я напружилася, як струна, поглядом знайшла джерело. В кутку, на високому стільці сидів немолодий чоловік, стовідсотковий іспанець. Він здавався вилитим з бронзи, його сорочка не до кінця застебнута, відкривала міцну статуру. Довге смоляне волосся було зібране в хвіст. Його пальці перебирали струни гітари. Я ж тремтіла.
Перед очима, як я малою ставала перед дзеркалом, підв’язувала мамину шаль на поясі, і стукала п’ятами об підлогу… Залунали звуки фламенко, і я скинула взуття, стала і, закривши очі, віддалася цим ритмам. Вони то плавно лилися, то в шаленої крутили, вели мене. І я підкидала руки, звивалася, стукала п’ятами. Гітара замовкла, я застигла.
Відкрила очі, переді мною Дієго. Він стояв мовчки, дивився, його погляд обпік мене. Зніяковіла.
Віддихавшись, пішла за столик.
– Ти була прекрасна, ти і фламенко, ви злилися в одному пориві. Але ось що мене дивує, фламенко можуть танцювати, так як танцювала ти, тільки справжні іспанці…
Всю ніч я не могла заснути, перед очима стояв образ Дієго, і те як ми разом танцюємо, горимо в танці. Так минув день, за який я заплатила роками наполегливої зубріння.
Ранок зустрів мене яскравим сонцем і дивовижно синім, безхмарним небом. Поглянувши на годинник, зрозуміла – потрібно поспішати, через годину наша зустріч з Дієго.
І ось він веде мене за руку по бруківці старого міста, розповідає багато цікавого. А я, я ловлю себе на думці що він, ще зовсім недавно незнайомий мені чоловік, стає дуже близьким. Його струнка статура, його смоляне волосся і бурштинові очі, його сміх. Йому неможливо противитися, і я смілива йому у відповідь.
— Прийшли. Заходимо в величезний будинок музей, і я ахнула.
— Дієго, звідки, ну звідки ти міг знати, що я люблю саме смарагди.
Він стояв і дивився на мене, а я як дитина переходила від одного стелажу до іншого, розглядала камені. Їх багатобарвні переливи. Їх химерні вигини…
— Дякую, ти подарував мені стільки емоцій.
— Це тобі, — він простягнув руку.
На його долоні лежав невеличкий зелений камінь на чорному шкіряному шнурку:
— Під колір твоїх очей.
Він допоміг мені одягнути шнурок зі смарагдом на шию.
— Це буде тобі нагадувати про Камбрілсі і про мене. Я і собі такий же взяв, як нагадування про твої зелені очі.
Ми провели з Дієго найпрекрасніший тиждень мого життя, завтра летіти додому.
— Я хочу познайомити тебе зі своєю мамою.
І ось ми в затишному дворику, все навколо потопає в квітах. З густозвитого плюща визирає білий будиночок, він немов зійшов з листівок про прекрасні краєвиди Іспанії. Увійшовши до будинку, перше що зустріло – це запахи: спеції, запах їжі і фруктів.
Назустріч нам піднялася жінка.
— Мам, це моя знайома з України, Олена.
Посмішка на обличчі цієї красивої сеньйори застигла. Вона переводила погляд з мене на Дієго, з Дієго на мене.
— Вітаю, Олено, а ти звідки, з якого міста, і скільки тобі років? Питання здивувало, але я відповіла, що мені 24 і що я з Одеси.
Вона сплеснула руками.
— Мам, що таке, ти дивна? — Почекай, сину, Оленочко, а твою маму не Софією звуть?
Я здивовано: «Так»
— Все ясно, це доля.
— Мам, що тобі ясно, можеш пояснити?
Мама Дієго підійшла до нас, підвела до величезного дзеркала, що висіло на стіні.
— Дивіться.
Я дивилася в це старовинне скло, нічого не розуміючи, дивилася на його химерну раму.
— Діти, та Ви ж брат і сестра, невже не бачите.
Я перевела погляд на Дієго, потім на себе, мене кинуло в жар, так ось чому мені здавався він дуже знайомим. Ми з ним дійсно дуже схожі. Те ж чорне волосся, той же прямий ніс, і обрис губ. Очі тільки відрізнялися кольором.
Потім ми довго розмовляли, я розповідала про свою маму, про те що мого батька, за її словами давно не стало, а зараз у мене тато Олег, дуже добрий і розуміючий.
Ізі, мама Дієго повідала історію про те що колись давно через свій невгамовний характер, викликала ревнощі у Педро. Він покинув її в поїхав не знаючи, що Ізі була тоді при надії, років зо два жив в Україні, але через хворобу дідуся Дієго, свого батька, змушений був повернутися. Педро побачивши Ізі з сином, пробачив їй колишню нерозважливість. Але якось, уже будучи недужим він розповів, що в Україні він покохав дівчину Софію, і якби не син, то повернувся б до неї.
Я летіла, летіла в Україну, але тепер я знала, що Іспанія мене чекає завжди, так само як і я чекаю тепер свого брата. Брат… Як незвично звучить.
Автор – Жанна Kорнута.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
