Переймаюся за сина. Він не має поганих звичок і подібних негараздів. Вся справа в тому, що він ніде не працює і до тридцяти років залишається утриманцем.
Після закінчення школи відправили ми Сашуню вчитися в столицю. Там дядько його викладає в одному з вузів. Думали, ось Сашуня закінчить університет і в столиці залишиться, долю свою там зустріне. Але помилялися. Через п’ять років син повернувся з дипломом додому, в містечко. Спробував влаштуватися за фахом – нічого не вийшло. Фахівці його профілю (він юрист) без досвіду не потрібні. Єдине, куди брали на службу, судовим приставом. Але Сашуня туди не захотів. Він мріяв в прокуратуру або адвокатуру. Спочатку з чоловіком заспокоювали сина. Говорили, що встигне, напрацюється ще. Він погоджувався. Став спокійнішим. Відволікався від невдач комп’ютерними іграми, з малосімейки нашої навіть на вулицю не виходив. Ну а ми його і не чіпали – криза ж у дитини. Так і пройшло півтора року.
Одного разу на вулиці зустріла я однокласника Сашуні – Віктора. Розговорилися ми з ним. Хлопець відслужив, працює. Заробляє добре. Дівчина у нього є. Попросила його прийти до нас в надії Сашуню якось зацікавити життям. Все вийшло, як задумала. Слава богу, Сашу учнем в компанію, де Вітя працює, влаштували. Став на роботу ходити. Але не довго. Після першої зарплати більше не пішов. Сказав тільки:
— Я не мавпа по підвіконнях стрибати.
А на зарплату купив навушники до ноутбука і ще чогось. У сім’ю не дав ні копійки.
Пройшов ще рік. Вирішили з чоловіком серйозно поговорити з сином про його життя. Поговорили. На ранок пішов до Центру зайнятості. Прийшов з направленням. Сказав, що спробує юридичним консультантом попрацювати. Їздив до обласного центру два тижні і покинув.
— Не моє», – каже.
Потім зник разом з ноутбуком. Я ледь свідомість не втратила – немає дитини. Чоловік заспокоїв. Сказав, що бачив його з Тетяною, однокласницею. А вона ж розлучена та ще й з дитиною. Не стерпіло моя душа такого, пішла я до Тетяни додому. Дзвоню. Він сам виходить. Питаю:
— Що тут робиш? Квартиру винаймаєш або вже одружилися?
Відповів:
— Все нормально, мам, йди додому.
Пішла. Півтора року тільки передзвонювалися. Додому не приходив. Дізналась, що вона його на роботу кудись улаштувала. Побігла коли робочий день скінчився, хоч здалеку глянути, що там і як. Людоньки! Та він звідти вийшов ледь ноги переставляючи від утоми. Я дочекавшись доки він піде – до начальника. Ну і захистила сина. А що? Він повинен своє здоров’я тут лишити, чи як?
І ось повернувся Сашуня з речами додому. Мовчить. Нічого не розповідає. Я пішла до Тетяни, дізнатися, в чому справа. Вона навіть в квартиру не пустила. Сказала тільки:
— Нащо мені ваш юрист? Дитину в садок влаштувала. Тепер самі годуєте “Сашуньку” свого.
Прийшла додому немов помиями вмита. Розповіла чоловікові. Вирішили з сином поговорити, а він нас винними чомусь зробив. Чоловік не витримав і сказав, що не буде його годувати і мені не дасть.
Тепер підгодовую Сашуню тихцем, бо чоловік і справді не дає йому ні крихти. Продукти рахує і стежить, аби я йому не носила. от я й хитрую – свою порцію сину ношу. Але ж це не діло. І як Сашуні допомогти сама не знаю. Розгубилась геть.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
