— Марино Степанівно, ви не повірите, наскільки ця річ пасує до моєї нової сукні! Я просто мусила її приміряти, поки вас не було. Це ж справжнє срібло, так? А камінці… вони наче шматочки застиглого вечірнього неба.
Я завмерла на порозі власної спальні. Мої ноги, набряклі після чотирнадцяти годин у відділенні, здавалося, вросли в паркет.
Перед дзеркалом, граційно вигинаючи шию, стояла Ірина — дружина мого сина. На її шиї сяяло бабусине намисто.
Те саме, яке я діставала лише в найурочистіші моменти життя. Сапфіри в старовинній оправі дивилися на мене з-під її пальців, і мені здалося, що вони згасають від цього дотику.
— Зніми це, Ірино. Негайно, — мій голос був ледь чутним, але в ньому бриніла сталь, якої я сама від себе не очікувала.
Невістка навіть не обернулася. Вона продовжувала поправляти локони, милуючись синіми іскрами на шиї.
— Ой, не будьте такою жадібною. Ви ж його практично не носите. Воно лежить у тій пильній коробці роками. А мені сьогодні ввечері потрібно справити враження. Максим сказав, що ми йдемо в дуже пристойне місце.
— Це не просто прикраса, — я зробила крок уперед, відчуваючи, як пульсує в скронях. — Це пам’ять про мою маму. Це сімейна реліквія, якій понад сто років. Ти не мала права навіть торкатися шкатулки.
Ірина нарешті повернулася. На її обличчі не було ні краплі каяття — лише легке роздратування, ніби я була настирливою мухою, що заважає їй готуватися до свята.
— Марино Степанівно, давайте будемо реалістами. У вашому віці такі речі виглядають… ну, дещо недоречно. Ви ж медсестра, ваш світ — це білі халати. А я молода, мені треба сяяти. Віддайте його мені, я хоч виведу його «в люди».
Усе починалося зовсім інакше. Три місяці тому мій син Максим привів Ірину до нашої трикімнатної квартири в центрі міста.
Був травень, каштани саме вибухнули білим цвітом, і дівчина здавалася такою ж тендітною та світлою.
— Мамо, ми вирішили побратися, — сказав Максим, сяючи від щастя. — Поживемо трохи в тебе, поки відкладемо на власний внесок за житло? Ти ж не проти?
Я не була проти. Максим — мій єдиний син, якого я піднімала сама після того, як його батько зник з нашого життя, залишивши лише борги та розчарування.
Я звикла до тиші своєї затишної оселі, де кожна серветка лежала на своєму місці, але заради щастя дитини була готова потіснитися.
— Звісно, синку. Дім великий, місця вистачить усім, — відповіла я тоді, щиро вірячи, що ми станемо однією дружною родиною.
Весілля було тихим, майже сімейним. Я подарувала їм значну суму, яку збирала кілька років, сподіваючись, що це допоможе їм швидше стати на ноги.
Але реальність почала просочуватися в наш побут уже через тиждень.
Першим сигналом став мій улюблений куточок у вітальні. Повернувшись після зміни, я побачила, що старовинне крісло, в якому я любила читати, пересунуте в темний кут, а на його місці стоїть величезний пластиковий стелаж з косметикою Ірини.
— Ой, Марино Степанівно, я вирішила трохи освіжити простір, — кинула вона через плече, не відриваючись від телефону. — Те крісло пахло старовиною, я його накрила плівкою. Нам потрібно більше світла для моїх ефірів.
Я промовчала. Вирішила, що це дрібниці. Потім виявилося, що Ірина не збирається шукати роботу.
— Я творча особистість, — пояснювала вона Максимові, коли той обережно запитував про її плани. — Я не можу сидіти в офісі з дев’ятої до шостої. Я шукаю себе.
«Шукання себе» полягало в тому, що Ірина прокидалася о першій годині дня, залишала по всій квартирі брудні чашки з-під лате та чекала, поки я прийду з роботи й приготую вечерю.
Одного разу я прийшла додому зовсім виснажена. У відділенні було важко, ресурсів не вистачало, пацієнти потребували постійної уваги. У раковині гора посуду, на столі — залишки за замовленої піци.
— Іро, ти не могла б хоча б помити тарілки? — запитала я, намагаючись стримати втому.
— Ой, у мене манікюр свіжий, — відповіла вона, розглядаючи свої довгі нігті. — І взагалі, я сьогодні цілий день займалася розробкою концепції свого блогу. Це так виснажує! Може, ви самі швиденько помиєте? Ви ж звикли до фізичної праці.
Максим, коли я намагалася поговорити з ним, лише втомлено заплющував очі.
— Мамо, ну потерпи. Вона ще молода, не звикла до побуту. Я заробляю достатньо, щоб ми могли замовити клінінг, але вона не хоче чужих людей у домі. Дай їй час.
Другий місяць став справжнім випробуванням. Ірина почала поводитися так, ніби вона — власниця квартири, а я — прикре непорозуміння, яке чомусь заважає їй насолоджуватися життям.
Вона могла зайти в мою кімнату без стуку, взяти мої речі чи переставити книги на полицях.
Одного ранку я побачила на дверцятах холодильника записку: «Марино Степанівно, на сніданок закінчився авокадо і лосось. Купіть, будь ласка, коли будете йти з роботи. І бажано свіжий хліб з пекарні, той, що ви берете зазвичай, надто твердий».
Я відчула, як усередині все стискається від обурення. Я утримувала двох дорослих людей, оплачувала комунальні послуги, купувала продукти, а натомість отримувала лише список вимог.
Мої власні фінанси танули, бо Ірина мала витончений смак і зовсім не мала почуття міри.
— Максиме, — сказала я синові ввечері, — я більше не можу купувати такі дорогі делікатеси щодня. Моя зарплата має межі.
— Мамо, ну невже тобі шкода для нас? — син дивився на мене з докором. — Іра каже, що якісне харчування — це запорука її натхнення. Я додам тобі трохи пізніше, зараз у мене всі кошти в обороті.
Я зрозуміла, що мій син став заручником її егоїзму. Вона маніпулювала ним так віртуозно, що він бачив світ лише її очима.
І ось — історія з намистом. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу мого безмежного терпіння.
Коли вона недбало кинула намисто на столик, і я побачила, як сапфіри ледь не впали на підлогу, в мені щось обірвалося.
— Вийди з кімнати, — повторила я.
— Та йду вже, йду! Яка ви сьогодні нудна.
Ірина пішла до вітальні, на ходу елефонуючи:
— Максиме, ти бачив, як твоя мати зі мною розмовляє? Вона скоро зовсім мене з дому виживе!
Максим повернувся з роботи через годину. Я чекала на нього на кухні, де на столі стояла порожня склянка.
— Мамо, що знову сталося? Іра плаче в спальні, каже, що ти її образила через якусь старебрязкальце.
Я глибоко вдихнула.
— Синку — це єдине, що я маю від твоєї бабусі. Твоя дружина без дозволу рилася в моїх речах. Вона користується моєю добротою вже три місяці. Вона не працює, не допомагає, вона ставиться до мене як до прислуги.
— Вона просто інша, мамо! Ти не можеш вимагати від неї, щоб вона була як ти!
— Я вимагаю поваги, Максиме. До мого дому, до моєї праці та до мого віку.
Раптом двері кухні відчинилися. Ірина стояла на порозі, її очі були сухими й блищали від люті.
— Поваги?! Ви хочете поваги? Ви — звичайна жінка, яка нічого в житті не досягла, крім цієї старої квартири! Ви заздрите мені, моїй молодості, моїм планам! Ви тримаєтеся за це каміння, бо у вас більше нічого немає!
— Іро, заспокойся… — почав Максим, але вона його перебила.
— Ні, не заспокоюся! Вона хоче, щоб я була її рабинею! Щоб я мила ці підлоги й варила борщі! Цього не буде! Ви — ніхто, Марино Степанівно! Просто медсестра, яка доживає свій вік у чотирьох стінах!
У цей момент вона схопила мою улюблену кришталеву вазу — подарунок колег на ювілей — і з силою поставила її на стіл. Від різкого руху кришталь не витримав і розколовся навпіл. Вода зів’ялих квітів розлилася по скатертині.
Настала тиша. Така важка, що здавалося, повітря можна різати. Максим дивився на розбиту вазу, потім на дружину.
Він ніби вперше побачив те, що бачила я щодня — безмежну порожнечу та пиху в її очах.
— Збирай речі, — сказала я тихо, дивлячись на уламки.
— Що? — Ірина зневажливо пирхнула. — Ви не можете мене вигнати. Максим мій чоловік!
— Це моя квартира, — я підвелася. — Максим може йти з тобою, якщо захоче. Але ти тут не залишишся ні на хвилину більше.
Я почала складати її речі. Методично, спокійно. Ірина бігала навколо, щось викрикувала.
Максим стояв у коридорі, прихилившись до стіни. Він не втручався. Нарешті він підійшов до неї, взяв за плечі й вивів з кімнати.
Минуло дві години. Квартира знову стала тихою. Валіза Ірини стояла біля дверей. Максим зайшов до мене на кухню.
— Вона поїхала до подруги, — сказав він глухо. — Мамо… вибач мені. Я справді був сліпим. Я думав, що кохання — це коли ти все прощаєш. А виявилося, що кохання без поваги — це просто клітка.
— Ти підеш за нею? — запитала я.
— Не знаю. Напевно, ні. Я побачив її справжнє обличчя сьогодні. Це було… огидно.
Тієї ночі я спала міцно. Мені не заважав шум телевізора чи гучний сміх з вітальні. Ранком я прокинулася, заварила каву й сіла біля вікна.
Квартира була чистою, на столі більше не було брудних чашок. Намисто з сапфірами леало на своєму місці в шкатулці.
Я взяла нову чашку — просту, білу, без золотих обідків — і посміхнулася своєму відображенню у вікні.
Нове життя починається не з великих звершень, а з тиші, яку ти нарешті дозволяєш собі почути.
Головна картинка ілюстративна.
