Сиджу зараз вдома на балконі, повільно п’ю чай і розмірковую про те, як все змінилося. Діти виросли, і я думала, що вже негараздів не буде. Будемо зустрічатися всі разом, проводити свята, веселитися, але ні.
З чоловіком розлучилася, коли дочці було 18, а синові 16. Як воно часто буває, чоловік захопився однією мадам на роботі, ось я й відпустила його до неї. А навіщо мені в домі зрадник?
Минули роки, діти навчалися в університетах. Дочка зустріла іноземця, вийшла заміж і поїхала жити за кордон, там уже має й дочку. З нею бачимося дуже рідко, лише по інтернету спілкуємось. Уся надія була на сина, що він мене одну не залишить — часто з ним зустрічатимемося, святкуватимемо свята, але час показав, що так не буде.
У свої 27 років одного разу Віталій привів до будинку дівчину, ми на той час жили з ним разом. Познайомилися, і знаєте, Іра мені одразу не сподобалася. Аж надто цікава вона. Одразу на “ти” перейшла і з першої ж хвилини у чужій квартирі, поводилась так ніби тут завше жила, а я гостя.
Син почав просити, щоб пожити деякий час разом із дівчиною у нашій квартирі. Я не стала суперечити — а раптом здалося й Іра не така. Але ні, не здалося. Почувалася Іра чудово в моїй квартирі весь цей час. Брала мою косметику, гелі для душу, шампуні, плойку навіть спалила. У холодильник могла залізти і з’їсти все, що їй заманулося, хоч сама нічого не купувала.
Одного разу ми з нею не знайшли спільної мови. Сцена була огидна. Я сказала синові з’їжджати, терпіння у мене просто більше не було. Вони з’їхали, а потім за кілька місяців повідомили про весілля. Думаєте, я була рада? Ні, не таку дружину я хотіла своєму синові. Але що вдієш, його вибір.
Пішла на весілля, але як виявилось, запрошено мене було з думкою, що не прийду я. Там була лиш рідня зі сторони нареченої. Мене демонстративно всі уникали, а тамада так узагалі був здивований що у нареченого мама є. Виявилось, йому сказали, що мій син сирота і вся програма була збудована так, що батьки нареченої, ніби як беруть його у свою сім’ю.
Я тихо пішла, так нічого і не подарувавши. А навіщо? Я ту тисячу доларів краще відкладу собі на старість. Зрозуміла, що нікому крім самої себе я потрібна і не буду. Сумно. Дивно. Життя своє побудувала навколо дітей. Була їм нерушимою стіною, підтримкою і опорою. А тепер? А тепер одна я залишилась. Цілую фото малих своїх дітей. Як же не просто мені тоді було, а виявилось, що то був найщасливіший час мого життя.
Головна картинка – pexels.
