Моя сестра кличе нас у гості, я сказав, що в суботу ми вільні, — оголосив Тарас, одразу ж занурившись у свій телефон. Він навіть не поцікавився думкою дружини, вважаючи, що вона й так згодна.
— Тарасе, куди ми з двома дітьми підемо? — обурилася Софія. — Старшого збери, молодшу одягни… А там я й відпочити не зможу. Ще й купу речей треба брати.
— Чого це ти не відпочинеш? Там же повно помічників, — знизав плечима чоловік.
Софія лише роздратовано зітхнула.
— Знаю я тих помічників. Твоя сестра на п’ять хвилин візьме Марійку на руки, а потім одразу мені віддасть. А Миколці там нудно, адже його іграшок там немає. От і вийде, що Марійка весь вечір у мене на руках, а Миколка ще й постійно смикатиме.
— Ой, та годі, вдома ж так само.
— Не так! Микола вже сам може гратися, Марійку можна покласти в шезлонг, і я хоч якісь свої справи зроблю. А там гамір, шум, донька з рук не злізе. Якби ти допомагав, було б легше.
Софія не стримала докорів. І справді, чоловік зовсім не допомагає з дітьми, коли вони в гостях. Таке враження, що, переступивши поріг чужого дому, кожен сам за себе. Точніше, Тарас дбає лише про себе, а Софія ще й за двох дітей.
Щоразу, коли вона просить потримати Марійку чи підійти до Миколки, коли той кличе чи плаче, у чоловіка одна відповідь:
— Софіє, я тут розмовляю, сходи сама. Або: я зараз їм, потім візьму Марійку.
Але те «потім» так і не настає. Софія не проти була розвіятися. Наприклад, вона часто зустрічалася з подругами. Але в подруг теж є діти, і її п’ятирічному Миколці цікаво ходити в гості, де є інші діти й багато іграшок. До того ж подруги розуміють, як непросто з малечею, тож і Марійку можуть заколисати, і дати Софії спокійно перекусити.
А Тарас починає гомоніти з гостями й геть забуває про дружину. Мабуть, думає, що їй і так нормально, хоча вона не раз казала, що це важко.
До речі, родичі чоловіка не поспішають допомагати. Звісно, вони й не зобов’язані, але інколи Софія здавалося, що її ніхто й не помічає. І незрозуміло, навіщо Тарас тягне їх усією родиною в гості, якщо весело лише йому.
Та Тарас наполіг. Мовляв, ми сім’я, нас усіх разом запросили, сестра хоче побачитися з племінниками. Останнє він явно вигадав, бо сестра особливої прив’язаності до дітей не виявляла. Та й із Софією в них не було дружніх стосунків — вони ставилися одна до одної нейтрально, вітали зі святами, могли ввічливо поспілкуватися, але дружби як такої не було.
— Я піду, якщо ти будеш однаково зі мною займатися дітьми, — відрізала Софія.
— Я й завжди ними займаюся, — заперечив чоловік.
— Та невже! Ну, побачимо.
У суботу вони таки вирушили в гості всією родиною. Уже з самого початку Тарас не поспішав виконувати обіцянку. Дітей збирала Софія, намагаючись і старшому допомогти, і молодшу одягнути. Чоловік лише себе спромігся зібрати, та й то постійно смикав дружину: де шкарпетки, яку сорочку краще вдягнути.
У гостях чоловік поводився як завжди. Одразу почав вітатися з усіма, обійматися, розповідати якісь новини, поки Софія намагалася роздягнути двох дітей.
Софія вже починала злитися. Попросила чоловіка потримати Марійку, поки вона помиє руки, але той навіть не почув. На щастя, сестра Тараса взяла племінницю.
Стоячи у ванній, Софія міркувала, навіщо вона на це погодилася. Їй же буде погано, вона злитиметься на чоловіка, який не помічає, як їй важко. Потім, можливо, виникне сварка, і вони ще кілька днів не розмовлятимуть.
Від цих думок у Софія розболілася голова. Вона хотіла попросити в сестри Тараса пігулку, але раптом їй спала на думку інша ідея.
Софія була з тих мам, яким важко залишити дитину. Якщо вона залишала Марійку з татом чи бабусею, то дзвонила сто разів, переживаючи, чи все правильно зроблять, чи нічого не станеться. З Миколкою було простіше — він уже підріс і ходив у садок. А Марійці ще й року не було, Софія щойно відлучила її, тож їй важко було бути далеко від доньки.
Але тепер вона подумала, що вона така сама рідна дитині, як і її чоловік. І він усе знає та вміє. І якщо він стверджує, що всі скучили за їхньою родиною і що з дітьми зовсім не складно, хай це доведе.
А Софія втомилася. Вона хоче відпочити, розслабитися. І якщо сьогодні ввечері вона побуде в тиші, то зарядиться енергією на весь наступний тиждень.
Залишалася одна проблема: як зробити так, щоб чоловік усе не зіпсував. Він же не захоче залишитися сам із дітьми.
І тоді Софія вирішила скористатися його ж словами.
Повернувшись із ванної, вона побачила, що всі вже розсілися за столом. На мить їй захотілося передумати — стало якось ніяково. Але лише до того, як сестра Тараса сказала:
— Ось, Марійко, мама повернулася! Іди до неї.
І так буде весь вечір. Тарас уже з кимось балакає й навіть не подумав узяти доньку. А Миколка вже прибіг, смикає її. І Софія наважилася.
Вона з усмішкою взяла Марійку на руки, а потім передала її чоловікові. Той здивовано глянув на дружину, ніби не розуміючи, як у нього опинилася дитина.
— Прошу мене вибачити, — мовила Софія, — але в мене страшенно болить голова. Треба побути в тиші. Я знаю, що ви хотіли бачити нас усіх, але, гадаю, ви пробачите, якщо я поїду, залишивши вам Тараса й дітей.
— Звісно, — відповіли гості, а Софія всміхнулася. Потім повернулася до сина:
— Із усіма питаннями до тата, я їду додому.
Тарас наздогнав дружину в передпокої.
— Ти не можеш піти!
— Тарасе, у мене дуже болить голова. Ти сам казав, що дітям треба бачитися з родичами, тож залишайтеся. Не псуватиму ж я вам вихідний.
— Та як я сам із двома впораюся?
— Тарасе, я ж справляюся. І ти такий самий батько. Сам казав, що нічого складного, а ще тут повно помічників. Розважайтеся.
Поки чоловік не встиг заперечити, Софія просто втекла. Уже на вулиці вона викликала таксі, уявляючи, як весело Тарасові буде повертатися додому самому з дітьми. Зазвичай вона їх розважає в дорозі, а сьогодні йому доведеться постаратися.
Звісно, совість трохи гризла. І тривога була — а раптом щось піде не так.
Але з іншого боку, тато мусить уміти те саме, що й мама. І якщо тато не розуміє, як мамі важко, треба поставити його в такі ж умови. Може, тоді дійде.
Удома було незвично тихо. У цій тиші навіть голова в Софія пройшла сама собою.
Вона зробила собі чаю, увімкнула серіал і спробувала насолодитися цією атмосферою.
Так, Софія шалено любила своїх дітей. І була вдячна долі за них. Але інколи так хочеться тиші, спокою й відчуття, що хоча б ненадовго ти належиш сама собі.
Тарас повернувся за три години. Злий і явно змучений.
— Ну ти й влаштувала, — буркнув він. — Роздягни хоч Марійку.
Софія хотіла сказати, що й із цим вона якось сама справляється, але не стала загострювати ситуацію.
— Як відпочили? — невинно спитала вона, роздягаючи доньку.
— Та який це відпочинок? Марійка на мені, Миколка постійно бігає. Усі смикають, я навіть поїсти нормально не зміг!
— А як же помічники, Тарасе?
Тарас лише сердито зиркнув на дружину й нічого не відповів.
Коли діти заснули, Тарас трохи заспокоївся.
— Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому я не люблю їздити з дітьми в гості? — спитала Софія.
— Це ти, типу, мені відплатила?
— Ні. У мене справді боліла голова. Але, зізнаюся, я хотіла, щоб ти побув у моїй шкурі. І сподіваюся, наступного разу, коли зберешся кудись із нами, ти згадаєш цей досвід. І хоч інколи забиратимеш у мене Марійку чи бігатимеш до Миколки.
Тарас нічого не відповів. Але Софії й не потрібна була відповідь. Їй не хотілося, щоб він щось обіцяв, — досить того, що він зрозумів, у якому становищі вона опиняється. І з’явилася надія, що тепер чоловік думатиме й радитиметься з дружиною, перш ніж погоджуватися на запрошення. А якщо вони вирішать кудись піти, Софії не доведеться благати п’ять хвилин свободи, щоб спокійно поїсти. Досить буде одного прохання, і чоловік її почує. Бо це працює в обидва боки, і тепер Тарас знає, що Софія теж може його ігнорувати.
