fbpx
Історії з життя
Повертаюсь додому і застаю оцю картину. Соромно так, що хоч крізь землю йди. Я ж те саме пережила, скільки себе пам’ятаю робила усе від мене залежне, аби не повторилось такого. Ну і зробила те, що зробила. І не шкодую. І хай усі біля скроні пальцем крутять і хай кажуть, що на старості розум втратила, а я вважаю, що права і все тут

Повертаюсь додому і застаю оцю картину. Соромно так, що хоч крізь землю йди. Я ж те саме пережила, скільки себе пам’ятаю робила усе від мене залежне, аби не повторилось такого. Ну і зробила те, що зробила. І не шкодую. І хай усі біля скроні пальцем крутять і хай кажуть, що на старості розум втратила, а я вважаю, що права і все тут.

Навіть двері не відчинивши чую, що у квартирі буря. Син не стримує себе і виразів не добирає. У кімнату я влетіла на словах: «Забирайся звідси, аби очі мої тебе не бачили». Це він до моєї невістки, своєї дружини. А та вся в сльозах починає збирати речі. Відчиняє шафи своє і дитяче усе докупи кидає в одну сумку. Бачу, що до ладу й не розбирає що руки роблять. А моє двометрове стокілограмове дитя не вгаває.

Я, ніби себе двадцять років тому побачила. От так само його тато мене сироту з дитиною на руках на вулицю виставив. Добре, що працювала на заводі. Так і привела дитину на прохідну вночі проситися переночувати у підсобці. Бригадиром у нас жіночка хороша була, вона й домоглась, аби мені кімнату у гуртожитку дали. Умови – морок. Але не маючи альтернативи, таки погодилась ще й рада була.

Я на ось цю квартиру десять років у Італії заробляла. Залишила п’ятнадцятирічного сина на подругу і подалась на чужину. Думала, як матимемо свій куток, то й життя налагодиться. Приїхала три роки тому, а минулого року мій син оженився і привів дружину у наш дім. Я їй одразу сказала, щоб почувала себе господинею, адже знаю, що таке бути приймачкою у чужому домі.

А тепер застаю от таку картину. Соромно стало так, що дихати не давало. Без зайвих слів беру зарюмсану невістку за руку і веду у чому була до нотаріуса, який у нашому ж домі мав кабінет. Свою квартиру подарувала невістці офіційно. Аби це дитя не мало такої ж долі, як я.

Повертаюсь додому і показую документи сину. Прошу прикрутити звук і зрозуміти, що тепер він живе у домі своєї дружини. Ну і понесло мене… Пояснила йому, що виставляти за двері він матиме право тільки з власного дому на який заробить сам, але ж його у нього немає. Сидить спокійно на всьому готовому, родина його має дах над головою, двоє дітей ростуть на маминій території, а він з якогось дива себе господарем відчув.

Син у мене запальний. Ухопив куртку і у двері. Наостанок сказав, що я не мати йому більше і перш ніж робити такі поспішні висновки і кроки, потрібно було хоч дізнатись, що саме накоїла його дружина.

А, що може такого зробити мама з двома дітьми в декреті, а? Лампочку не тим боком вкрутити, чи шкарпетки його не так скласти? І що ж це за син у мене такий, що дітей на вулицю виставляє?

Сьогодні подрузі усе розповіла, але її реакція мене здивувала. Та почала вичитувати мене за те, що оформила дарчу на невістку. Говорить, що син рідний, а у невістки може бути ще один чоловік і я тоді на вулиці опинюсь. І кому мої принципи узагалі потрібні тоді будуть?

А я краще буду з невісткою жити, ніж з таким синочком. Якщо він дітей рідних не шкодує, то чого мені чекати далі?

Валентина Анатоліївна.

Передрук заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page