fbpx

– Повезуть мене в будинок опіки, Любко, а що? Там тепло, їсти дадуть, скільки мені там того треба. Та якось віку доживу, всюди є люди і людиска. Мені вже вісімдесят два, сили нема тої, а тут і обійде все і в печі запали, газ он який дорогий, шкода

Юстина дивилася на свою господарку сумними очима: кота вона сусідці віддасть, та й той сам не пропаде, бо таких мишей ловить, а от з курми буде проблема, бо хто їх візьме на зиму.

Картоплю помогли свої викопати, моркву вона щойно викопала, капусту вирубала. Дров на цю зиму й не замовляла, бо отак їй сказали, що вже цієї зими поїде в місто.

– Повезуть мене в будинок опіки, Любко, а що? Там тепло, їсти дадуть, скільки мені там того треба. Та якось віку доживу, всюди є люди і людиска. Мені вже вісімдесят два, сили нема тої, а тут і обійде все і в печі запали, газ он який дорогий, шкода.

Сусідка була молодша за неї на десять років, але розуміла, як нікого. У неї теж всі в місті, то взимку найтяжче перебути зиму одній, хоч сусідка була, а тепер он діти віддадуть державі.

– А хату продадуть? Так, – випитує.

Читайте також: На церемонії сусіди і родичі шушукалися те косили поглядом на нас з братом. Мені теж була неприємна ця ситуація. Але я зовсім не відчувала вини, що мама відійшла абсолютно самотня і її знайшли тільки через два дні

– Та певно, а що вже тут … ніхто ж робити не хоче, все в магазині є… Отак от. Кажуть, що куплять онуці квартиру, але хіба хто купить мою хату? Кому воно треба? Сюди й їхати далеко.

– Не знаю, – каже сусідка.

Сумно восени, сумно… І на вулиці холодно, і на душі тепер холодно.

Збирається Юстина, складає на купку, що викинути, що з собою взяти, дещо й попалила, бо ж треба якось грітися. А от портрети куди дівати? Це ж і мама її, і баба тут, вже й ніхто не згадає, що такі люди були, жили і надії мали.

І вона колись молода була, роботяща, все в руках горіло… Хату свою ставили самі, місили глину з соломою, щоб перетерти, сміючись робили, з любов’ю… Дітей в ній ростили двійко. А тепер ця хата нікому й задурно не треба.

Невістка губи намалює і все в місто пнеться, а син за нею.

Донька замолоду в Канаду поїхала і вже й не вернеться. Нащо їй ця хата, коли у неї вже там все своє та рідне.

Найбільше Юстина не хотіла бачити, як подвір’я заросте кропивою, як на даху виросте верба чи ще якесь деревце, як миші на тирсу в хаті все перепсують.

Думала, що як зникне хата, то й її не буде більше навіть в чиїхось думках.

Хтось отак ітиме і спитає:

– А то чи не хата Якимчихи? Гарна була жінка, роботяща, нікому злого не робила…

І наче ще жива вона. А так як хати не буде, той її ніхто не згадає. І не хочеться їхати, от якби отак лягти і все.

Не тримає вона на невістку ока… Після того, як її сина не стало, то хто вона їй? І при житті «мамо» її не кликала, то тепер звідки буде до неї серце?

Онуки теж наче й хороші, але ж хіба тут хочуть бути? Їм все давай пляжі та клуби і телефон в руку. Ще як малі були, то все їх цікавило, від маленької мурашки, до «куди веде ця стежка»… А потім виросли і все.

Молодший онук вже й сам одружився і може й діти будуть, але він їх буде на море везти та в гори, а не до баби в село.

На ранок Сашко приїхав і вона почала йому інструкції роздавати щодо кота та курей.

– Було б добре капусту нашаткувати та на зиму мали б, у Панька гарна шатківниця, то в кінці вулиці хата з синіми дверима.

– Ба, все можна купити! Заспокойтеся!

Як тут заспокоїтися. Коли вона так переживала чи зійде розсада, ставила на зиму качани в льох, щоб мати на весну… Підливала слабенькі паростки, щоб приймилися, щоб нічого не поїло слідкувала, а як тішилася, коли головка одна в одну зав’язалися… А тепер отак віддай комусь…

Село лиш прошмигнуло перед очима, позаду і люди, і спогади… Вже все життя позаду…

Онук пригальмував біля будинку, де жив її син, видно, невістка хоче попрощатися, подумала Юстина. Важко вийшла з машини на зустріч невістці.

Онук зібрав нехитрі пожитки та до квартири несе.

– А куди це ти несеш, синуню,- каже Юстина, – Їхати ж треба.

– Так приїхали, ба, – каже онук.

– Але ж тут ви живете.

– Та ви з нами будете, – каже невістка.

– А хату, хіба, не продаєте?

– Так чого ж її продавати? Зиму перебудете, а на літо й вернетеся чи на весну як захочете.

– Дитино, – сперло подих Юстині.

Буде жити її хата, буде й вона на пам’яті у родини.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page