– Оксано! – голос Ігоря пролунав із нашої спальні, а мені захотіла гримнути руками об стіл.

Та скільки можна? Невже так важко в своїй хаті, в своїй спальні щось знайти і треба мене відривати від серіалу?

– Оксано, йди-но сюди!

У його тоні було щось таке… дратівлива, так кличуть дитину, яка нашкодила. Я важко зітхнула, поставила на паузу серіал і пішла подивитися, що ж сталося, бо мені сорок років, у мене за плечима розлучення і досить непростий шлях до того спокою, який я маю зараз.

Тому у другому шлюбі я понад усе цінувала відсутність оцих «криків із сусідньої кімнати».

Ігор стояв біля нашого великого ліжка, нахилившись майже до самої підлоги. Його обличчя було червоним, чи то від напруги, чи то від гніву.

– Поясни мені, чому це валяється прямо під ліжком? – він випрямився і подивився на мене так, ніби піймав на гарячому під час крадіжки. – Ти ж наче не була така неохайна. Я завжди думав, що ти в мене фанатка порядку, а тут таке…

Я завмерла в дверях. Перша думка була абсолютно побутовою і простою: «Я ж учора там усе вимила». Я справді вчора робила генеральне прибирання, кожна порошинка була витерта, я власноруч проходилася вологою ганчіркою під кожним кутом ліжка.

– Під ліжко щось упало і ти вирішив мене вичитати?, – я відчувала, як усередині починає рости роздратування.

– Ходи сюди, – Ігор тицьнув пальцем у бік підлоги. – Я впустив кришечку від свого одеколону, поліз діставати, а витягнув ось це…

Він підняв руку. У пальцях він тримав тонку, мереживну річ. Він тримав її так переможно, наче це був доказ мого злочину, а не предмет жіночого одягу.

Я дивилася на цю річ і відчувала, як у голові стає абсолютно порожньо. Сорок років — це той вік, коли ти вже не влаштовуєш істерик із першої секунди, коли ти вже бачила достатньо всього в житті, щоб просто заціпеніти. Я просто не знала, що сказати. Це було настільки абсурдно, що слова застрягли десь у горлі. Я дивилася на Ігоря, на його розлючене обличчя, і не впізнавала чоловіка, з яким прожила два роки.

– Ігоре, – я нарешті знайшла свій голос, хоча він і звучав десь здалеку. – Подивись на це уважно. Це ж навіть не мій розмір. Я в це не влізу. І ти чудово знаєш, що я не ношу червоний колір. Ніколи в житті.

Я сплеснула руками, і цей жест видався мені самій якимось безпорадним.

– А звідки тут це з’явилося, краще спитати, мабуть, тебе, – продовжила я, відчуваючи, як по спині поповзли сироти. – Я вчора все прибирала. Власноруч. Під ліжком теж. Зверни увагу, що пилу немає ніде. Як ти це поясниш? Ти когось сюди приводив, поки я була на роботі?

Ігор застиг. Його переможний вираз обличчя зник, поступившись місцем повній розгубленості. Він перевів погляд із мене на червоне мереживо, потім знову на мене. Його пальці розтиснулися, і річ упала на паркет.

– Я… я не знаю, – пробурмотів він. Його голос раптом став слабким. – Виходить, що я сам себе підставив? Але Оксано… я клянуся тобі, я нікого не приводив. Це ж повний абсурд. Навіщо мені кликати тебе і показувати це, якби я був винен? Я ж не божевільний.

Я сіла на край нашого ліжка, відчуваючи, що ноги мене більше не тримають. У кімнаті раптом стало дуже парко.

– І чого мовчиш? – я відчула, як на очі навертаються сльози від власного безсилля перед цією ситуацією. – Це не моє. Я чекаю на пояснення. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, якщо з’явився хтось інший — просто скажи прямо. Ми дорослі люди, я пройшла через розлучення і витримаю ще одне. Я зберу речі і надвечір мене тут не буде.

– Стривай, Оксано, я сам нічого не розумію… – він підійшов ближче, спробував торкнутися мого плеча, але я здригнулася і відсунулася. – Якби я знав, звідки це, то просто сховав би це в смітник, а не кликав тебе. Подумай логічно. Я ж не бевзь, щоб так палитися.

Я промовчала. Логіка в його словах була, але цей червоний клапоть тканини на підлозі перекреслював усе. Ми прожили в цьому будинку два роки. Переїхали сюди за місяць до весілля. Це був його будинок, він залишився йому після першого шлюбу. Ігор був одружений, але та історія закінчилася кепсько. Його колишня дружина зрадила його, він розлучився, довго ділив майно, викреслював її з пам’яті. Вона виїжджала зі скандалами, обіцяла повернутися, а потім начебто зникла.

А тепер я сиділа на цьому ліжку і відчувала, як моє життя знову дає тріщину.

Останні два тижні я відчувала, що в домі щось не так. Це були дрібниці, які я списувала на власну неуважність. То чашка на кухні стояла не там, де я її зазвичай залишаю. То у ванній був такий рівень вологості, ніби хтось щойно приймав душ, хоча Ігор був на роботі, а я тільки зайшла. Я думала, що це вік, втома, що я просто стаю занадто підозрілою.

– Ти впевнений, що ніхто більше не має ключів від цього будинку? – запитала я, не дивлячись на нього.

– Тільки ми двоє, – відповів він.

Увечері Ігор привіз двох майстрів. Вони мовчки встановили приховані камери в головних кімнатах. Я спостерігала за цим із важким відчуттям. Мені здавалося, що мій дім перестав бути безпечним місцем. Хтось чужий заходив сюди, торкався наших речей, можливо, навіть сидів у моєму кріслі.

– Не переживай, – шепотів Ігор, коли ми лягали спати, але я бачила, що він сам не свій. – Ми все з’ясуємо. Я ні в чому не винен. До речі, ти не помічала, чи нічого з цінностей не зникало?

Я почала перебирати в пам’яті свої речі.

– Знаєш, я днями не змогла знайти свою золоту каблучку. Ту, з тонким плетінням. Я зазвичай кладу її на тумбочку біля лампи. Шукала всюди — немає. Вирішила, що вона десь закотилася, коли я прибирала, і знайдеться сама. Тепер ось не знаю.

Наступні два дні ми жили в напрузі. Я здригалася від кожного шурхоту. На третій день, коли я була на роботі, Ігор зателефонував мені: «Вона вдома. Я все бачу в прямому ефірі. Їдь сюди».

Коли я під’їхала, Ігор уже чекав мене біля воріт. Ми зайшли і він відкрив ноутбук.

На записі було видно, як у будинок заходить жінка. Це була Вікторія, його колишня. Вона рухалася впевнено, наче господарка. Вона пройшла на кухню, налила собі води, постояла біля вікна. Потім вона дістала зі своєї сумки щось червоне і кинула її на диван. Потім підняла, переклала ближче до моїх квітів на підвіконні, дістала телефон і почала фотографувати з різних ракурсів.

Я дивилася на цей екран і відчувала, як мене починає трусити. Це було настільки підло і дріб’язково, що в голові не вкладалося. Вона піднялася на другий поверх, у нашу спальню, постояла там кілька хвилин і пішла геть.

– Тепер я все розумію, – сказала я, відчуваючи, як тремтять руки. – Коли я приходила з роботи, мені іноді здавалося, що вдома пахне парфумами. Я думала, що це мені здається.

– Треба негайно змінити замки, – Ігор був у нестямі від люті. – Я не розумію, як у неї опинилися ключі! Я ж забирав їх! Навіщо їй ці вистави?

– Вона хотіла, щоб я пішла, – відповіла я, сідаючи на стілець. – Розрахунок був на те, що я знайду цей «доказ», влаштую тобі істерику і зникну з твого життя. А вона в цей момент з’явиться на горизонті як «єдина, хто тебе розуміє».

– Але чому зараз? Через два роки?

Ігор почав розпитувати знайомих і дізнався цікаві речі. Його колишній партнер, до якого вона пішла, зараз банкрут. Усі його рахунки заморожені, майно виставлене на торги. Вікторія, яка звикла жити на широку ногу, швидко зрозуміла, що треба шукати запасний аеродром. А Ігор за цей час став набагато успішнішим.

Через тиждень на мій телефон почали приходити ті самі фотографії. Вона писала мені повідомлення: «Він кличе мене на побачення», «Тобі краще піти самій, поки ти не дізналася ще більше».

Мені було сорок років, і мені було шкода цю жінку. Стільки зусиль, стільки акторської гри — і все заради того, щоб повернутися до чоловіка, якого вона колись зрадила. Я не відповідала на повідомлення. Я просто заблокувала номер.

– Вона хоче зустрітися зі мною, – сказала я Ігорю одного вечора. – Обіцяє «розповісти всю правду» про ваші таємні зустрічі.

– Може, нам піти разом і просто показати їй це відео з камер? – Ігор виглядав втомленим від цього всього.

– Ні, – я поклала руку на свій живіт, відчуваючи там тепле, ледь помітне пульсування. – Я не піду. Мені зараз не можна нервувати через ці дитячі ігри. Я хочу, щоб наш дім знову став нашим. Тільки нашим.

Ігор завмер. Він подивився на мою руку, потім у мої очі.

– Оксано… ти…

– Так, Ігоре. У нас буде дитина. Саме тому ця історія має закінчитися зараз.

Він обійняв мене так міцно і водночас обережно, як ніколи раніше. Усі ці інтриги колишніми дружинами та підкинутими доказами раптом стали такими дрібними й неважливими.

– Я все вирішу, – прошепотів він. – Завтра ж мій знайомий із відповідних служб заїде до неї. Він пояснить, що камери зафіксували кожен її крок. Більше вона нас не турбуватиме.

Минуле намагалося зруйнувати наше теперішнє, але воно лише зробило нас ближчими і я за це вдячна колишній дружині. Вона випробувала нас і ми пройшли випробування. Значить, все у нас буде добре.

А ви мали такий досвід з колишніми?