Я ніколи не думала, що в сорок років зустрічатимуся в машині на березі ріки. Ми ще й жартували з цього приводу – «берег кохання», хоча кохання між нами не було і близько.

Туди майже ніхто не ходив, окрім літніх господарів удень. А вечорами там панувала тиша. Для мене і Віталія це місце стало чимось на зразок нейтральної території. Ми приїжджали туди на його машині після роботи, іноді по вихідних, коли вдома ставало зовсім важко дихати від власних думок. Ми просто сиділи на задньому сидінні або стояли біля капота, розмовляли про дрібниці й завжди зверталися один до одного суворо на «ви». Жодного натяку на романтику чи якісь зобов’язання. Це була якась дивна, майже терапевтична угода між двома дорослими людьми, які чомусь почувалися зайвими у власних життях.

Усе почалося через звичайну випадковість трохи більше двох років тому. Я якраз поверталася з крамниці, була в туфлях на незручних підборах і без парасольки. Коли злива почала заливати очі, я просто побігла до найближчого офісного центру, щоб перечекати негоду в холі. Заскочила туди повністю мокра, намагаючись струсити воду зі спідниці.

— Христино, це ти? — раптом почувсь збоку чоловічий голос.

Я різко повернулася. Переді мною стояв чоловік у дорогому плащі з парасолькою в руках і розгублено дивився на мене.

— Ви помилилися, я не Христина, — відповіла я, витираючи обличчя серветкою.

Він помітно зніяковів, зробив крок назад і опустив очі.

— Вибачте, будь ласка. Ви просто неймовірно схожі на одну мою давню знайому. Зріст, колір волосся… Я на мить подумав, що це вона. Справді перепрошую.

— Нічого страшного, буває, — я трохи заспокоїлася і підійшла до ліфта, бо залишатися в мокрому одязі на протязі не хотілося.

Ми знову зіткнулися біля того ж будинку через чотири дні. Він стояв біля входу, ніби навмисно когось чекав, і коли побачив мене, одразу рушив назустріч.

— Доброго дня. Я сподівався вас зустріти, — сказав він, трохи ніяковіючи. — Мене звати Віталій. Я тоді так незграбно повівся. Можливо, ми могли б випити чаю в кондитерській навпроти? Там роблять чудові сирники.

Я подивилася на свій годинник. До початку зміни залишалося ще сорок хвилин, а домашні турботи вже кілька тижнів не давали мені спокою. Мені просто хотілося з кимось поговорити, не виправдовуючись і не вдаючи, що в мене все чудово.

— Добре, давайте вип’ємо чаю, — погодилася я.

Ми сіли за кутовий столик. Віталій замовив дві порції чаю з чебрецем. Він виявився приватним підприємцем, мав невелику фірму з логістики. Розмова спочатку крутилася навколо погоди та міських заторів, але потім він знову повернувся до тієї зустрічі під дощем.

— Знаєте, я не просто так підійшов, — тихо сказав він, розмішуючи цукор у чашці. — Ви справді копія моєї колишньої дівчини, Христини. Ми розлучилися п’ятнадцять років тому, а я досі не можу цього забути. Кожен день про це думаю.

— Це довгий термін для спогадів, — зауважила я, розламуючи ложкою сирник.

— Ми разом навчалися. Вона вчилася на викладача молодших класів, а я здобував диплом юриста. Її батьки були звичайними сільськими вчителями, жили дуже скромно, але тримали велике господарство. Моя родина — зовсім інші. Батько все життя пропрацював у міській адміністрації, мати керувала відділом у банку. Коли ми з Христиною вирішили одружитися, я спочатку поїхав до її села, щоб познайомитися з батьками. Вони прийняли мене як рідного. Христина постійно допомагала матері на городі, збирала трави, сушила їх на веранді. Мені здавалося, що це і є справжнє, спокійне життя. А потім я привіз її до міста, щоб показати своїм батькам.

Віталій зробив ковток чаю і на хвилину замовк, дивлячись у вікно на перехожих. По його обличчю було видно, що ці згадки даються йому важко.

— Мати влаштувала справжній допит, — продовжив він. — Ще до того, як Христина переступила поріг, мене запитали, хто її батьки, де вони працюють і яку квартиру мають у місті. Коли дізналися, що квартири немає, а батьки — сільські вчителі, мати заголосила, що я ганьблю родину. Вона заявила, що сільська дівчина просто хоче прописатися в нашій квартирі та за рахунок моєї родини вирішити свої проблеми. Батько намагався її заспокоїти, казав, що треба спочатку поговорити з дівчиною, але мати нікого не слухала. Сказала, що не пустить її навіть на поріг.

— І що ви зробили? — запитала я, відчуваючи, як усередині все стискається від обурення.

— Я злякався. Почав вигадувати для Христини відмовки, що батьки зайняті на роботі, що у батька проблеми зі здоров’ям. Намагався виграти час, щоб якось пом’якшити матір. Але Христина все зрозуміла. Одного дня вона без попередження прийшла до нас додому, щоб розставити крапки над «і». Мати влаштувала скандал прямо в коридорі. Вона прямо запитала Христину, чи не чекає вона вже дитину, щоб у такий спосіб ми погодилися на цей шлюб. Христина нічого не відповіла. Вона просто розвернулася і пішла. Я поїхав за нею в село лише через тиждень, бо мати влаштовувала демонстративні перепади тиску. Коли приїхав, Христини вже не було. Її мати винесла мені мої речі й сказала, щоб я більше не з’являвся, бо у нас різне життя і спільного майбутнього не буде. Батьки так і не зізналися, куди вона поїхала. За кілька років я одружився з дівчиною, яку мені підібрала мати — донькою батькового колеги по службі.

— У вас є діти? — тихо запитала я.

— Ні, дітей у нас немає, — Віталій зітхнув. — Ми живемо як чужі люди в одній квартирі. Кожен сам по собі. Я часто думаю: якби я зараз її знайшов, я б усе кинув. Подав би на розлучення, залишив бізнес дружині й поїхав би за Христиною. Вибачте, Христино… ой, вибачте, я знову вас так назвав. Мені соромно, що я вивалив на вас усе це при першій же зустрічі.

— Все гаразд, — я підвелася з-за столу. — Мені пора бігти.

— Ви заміжня? — запитав він, проводжаючи мене до дверей.

— Ні, я сама виховую сина. Рада була поспілкуватися.

Тоді я не сказала йому, яке насправді моє щастя і якою ціною воно мені дісталося. Мій син, Денис, — це єдине, заради чого я взагалі прокидаюся вранці. Йому зараз дванадцять років. Коли він був зовсім маленьким, лікарі виявили у нього серйозні проблеми зі здоров’ям. Був довгий період, коли ми практично жили в лікарняних палатах, сиділи на постійних процедурах, рахували години між прийомами ліків. Саме тоді мій колишній чоловік не витримав. Одного вечора він просто зібрав свої речі в дві валізи, поклав ключі від квартири на тумбочку в коридорі й сказав: «Я так більше не можу. Це не життя, а якийсь суцільний кошмар. Я хочу нормальної родини, відпочинку, а не цього вічного страху». Я запитала, як же ми з сином, а він відповів, що я мати, тому це мій обов’язок, а він свій вибір зробив. І пішов.

Я залишилася зовсім одна з дитиною. Грошей не вистачало, я брала будь-яку нічну роботу, яку можна було робити з дому, а вдень бігала по кабінетах. Моя мама постійно приносила мені різні заспокійливі чаї, допомагала сидіти з малим і вмовляла: «Спробуй когось знайти, тобі потрібна опора, сама не витягнеш». Але я після того випадку з чоловіком взагалі перестала вірити чоловічим обіцянкам. Мені здавалося, що кожен із них за перших же труднощів просто розвернеться і піде геть. Ми викарабкалися самі. Денис одужав.

Він став моїм маленьким дорослим захисником — завжди готує вечерю, якщо я затримуюсь, і сварить мене, коли я забуваю тепло одягнутися.

Коли я слухала історію Віталія, я всередині відчувала дивну суміш заздрощів та жалю. Мені було дивно, що чоловік може стільки років пам’ятати перше кохання, сумувати за ним і бути готовим зруйнувати свій теперішній добробут заради примари з минулого. Мій колишній забув про нас через місяць після розлучення.

Через тиждень Віталій знову чекав на мене після роботи. Він запропонував поїхати за місто, подихати повітрям. Так ми вперше опинилися на березі ріки. Ми сіли на траву неподалік від машини.

— Ми з дружиною знову збираємося в поїздку, — ділився він, розглядаючи суху гілку під ногами. — Нам порадили спеціалізований медичний центр у столиці, кажуть, там хороші спеціалісти з питань планування сім’ї. Дружина дуже наполягає.

— Якщо все вдасться і народиться син, як назвете? — поцікавилася я.

— Напевно, Матвієм. Мені подобається це ім’я, — тихо відповів він.

З тієї поїздки до столиці вони повернулися ні з чим. Лікарі розвели руками й сказали, що медицина тут безсила. Тесть і теща Віталія почали активно наполягати на тому, щоб взяти дитину з дитячого будинку. Вони навіть знайшли якісь контакти через знайомих. Віталій був готовий погодитися, він хотів виховувати дитину, хай навіть не рідну. Але його мати дізналася про це і влаштувала черговий сімейний скандал, заявивши, що ніколи не визнає чужу дитину у своєму домі.

Батько Віталія знову промовчав, зайнявши нейтральну позицію. Найгірше було те, що сама дружина Віталія після довгих роздумів навідріз відмовилася від цієї ідеї. Вона сказала, що не зможе любити чужу дитину і не хоче брати на себе таку відповідальність.

Ми знову сиділи на нашому березі. Осінь уже вступала у свої права, листя опадало, і навколо було тихо й порожньо.

— Я прийняв рішення, — сказав Віталій, дивлячись на поле. — Я поїду в село, де жили батьки Христини. Хтось із сусідів точно знає, куди вона переїхала. Якщо вона заміжня, має дітей і в неї все добре, я просто розвернуся і поїду назад. Не буду втручатися. Але якщо вона сама… Я розлучуся. Дружині залишу квартиру, машину, бізнес. Мені нічого не потрібно, крім спокою. Як ви думаєте, вона зможе мене вислухати після всього, що сталося?

— Думаю, зможе, — відповіла я. — Стільки років минуло. Старі образи зазвичай стираються, залишається тільки втома від усього цього.

— У неї через два тижні день народження. Якраз буде привід приїхати з квітами, — Віталій вперше за довгий час посміхнувся.

Ми попрощалися як зазвичай — спокійно, потиснувши один одному руки.

А ще через три дні я прийшла додому після важкої зміни, увімкнула місцеві новини, щоб створити якийсь фон, поки готуватиму вечерю. Раптом голос диктора привернув мою увагу. На екрані з’явилася чорно-біла фотографія. Серце миттєво пішло в п’яти. Диктор сухим, рівним голосом повідомив, що сьогодні вранці внаслідок раптової зупинки серця не стало відомого у місті підприємця Віталія… Далі йшло його прізвище, яке я добре знала з документів, що іноді лежали у нього на панелі машини.

Я стояла посеред кухні з ножем у руках, не в силах поворухнутися. Наступного дня в міських газетах з’явилися офіційні некрологи від колег, співчуття родині від міської адміністрації. На фотографіях він виглядав дуже серйозним, зовсім не таким, яким я знала його.

Я дивилася на ці сторінки й думала про те, як дивно влаштоване життя. Він стільки років збирався зробити один-єдиний крок, планував поїздку, вираховував дні до її дня народження, а все закінчилося в одну мить на підлозі власного офісу чи квартири.

Після роботи я не поїхала додому. Я сіла на автобус і вийшла на кінцевій зупинці біля річки.

Я стояла там дуже довго, дивилася, як сіріє небо над полем, і просто мовчала. Мені було шкода його, шкода ту невідому мені Христину, яка так нічого й не дізнається, і шкода себе, бо я знову залишилася абсолютно сама зі своїми думками у цьому великому, холодному місті.