fbpx
Історії з життя
Поїхала від матері до Києва і побудувала кар’єру. Родичі розпускають плітки, що я їй не допомагаю

Я родом з невеликого села, після школи закінчила медучилище, працювала фельдшером. Десять років тому почала їздити в Київ на заробітки – спочатку продавала в переході метро окуляри, потім влаштувалася на оптову фірму. Зараз дослужилася вже до головного менеджера, робота подобається, зарплата гідна.

Додому їжджу нечасто, але гроші мамі перераховую регулярно – вона літня вже, живе на пенсію. Але родичі постійно мені дорікають, що я їй не допомагаю – живу, мовляв, сама собі на втіху, а маму покинула.

Дивує те, що вони і її накручують, типу, виростила дочку, а тепер від неї ніякої допомоги на старості років. У їх розумінні я повинна бути поруч, садити город і займатися господарством, а те, що я гроші надсилаю – це до уваги не береться.

Мамі складно пояснити, що у нас в селищі я навіть на двох роботах стільки отримувати не буду. Відповідно, будемо вдвох жити на копійки, і кому від цього стане краще?

А так вона собі і ліки всі необхідні купує, і ремонт в домі зробити може, харчується нормально. Але їй перед родичами незручно, що у всіх діти і внуки поруч, а її дочка невідомо де.

У мене від таких розмов серце розривається – і маму шкода, але і повертатися немає бажання. У мене своє життя, до якого я звикла, і зовсім не хочеться знову опинитися в селі, де дві вулиці і один магазин. А родичі, думаю, накручують маму більше з заздрості. Взяли б і самі допомогли у міру можливості, якщо такі жалісливі !!! А засуджувати і кістки перемивати великого розуму не треба.

Наталя, 42 роки.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page