fbpx

Поїхала я до доньки, але їй нічого не кажу, що батько отаке втнув на старість. А саму так шкребе на душі – чи я крива, чи недолуга, чи не господиня? Не скажу, що я якась писана красуня, але така як усі жінки мого віку – і сивина, і зайві кілограми, але я жодного разу не лишила його в біді чи без підтримки

Приходжу я якось додому, а мене біля хвіртки чекає якась жінка. Думаю, що сталося? Може, прийшла показники знімати чи що. Я чемно привіталася, а вона така:

– Ви Ірина?

– Так, – кажу

– Я маю до вас серйозну розмову – ми з Тарасом роки зустрічаємося і вже варто йому вас покинути…

Я була така ошелешена, що не мала ні сили на сварку, ні на якусь прочуханку – просто отак кліпала очима і не могла повірити, що ця дикість відбувається зі мною. Вона ще пробувала зайти за мною на подвір’я, але я закрила перед її носом ворітця та, бо на мою святу обору нога цієї жінки ступити не має.

Сіла я у своїй хаті на кухні, заварила чаю, обвела поглядом кожну скляночку і горнятко, поличку і підставку…

Господи, з якою любов’ю то все купувалося, бо то для гніздечка нашого. Ось там ручка надбита. Але шкода викидати, бо то подарунок моїх малих на день Матері. Ось цей набір рушничків мені Тарас презентував на жіночий день…

То це все має спопеліти? В мені в голові не вкладалося, що це все має бути потовчена шматочки і між нами поділено. Куди будуть приїжджати наші онуки? Де я буду пекти млинці з повидлом для них? Не скажу, що я безтями кохаю свого чоловіка, але він мені рідний, рідна людина. Якій ти довіряла і ось на тобі – він зрадив.

Прийшов він з роботи, а я придивляюся до нього – де ж я пропустила ті зміни? Їсть з апетитом, п’є зі смаком. Ляже спати в чисту постіль та в прибраному домі. Щось мені підказало нічого не говорити йому про прихід розлучниці, а порадитися з адвокатом.

А далі я поговорила з чоловіком начистоту: так і так, то все буде поділено і понищено, раз тобі так хочеться молодухи, а я поки я їду до доньки трохи в гості, а ти добре подумай, куди онуки будуть до тебе в гості приходити. Але наказала, що як та жінка ступить ногою на наше подвір’я, то я все відсуджу до останньої копійки.

Поїхала я до доньки, але їй нічого не кажу, що батько отаке втнув на старість. А саму так шкребе на душі – чи я крива, чи недолуга, чи не господиня? Не скажу, що я якась писана красуня, але така як усі жінки мого віку – і сивина, і зайві кілограми, але я жодного разу не лишила його в біді чи без підтримки. Коли хворів – я лікувала і поїла , і виварювала, і колола, як треба. Коли треба було щось порадити – я радила аби для родини було добре, ніколи на зле не хотіла йому.

В доньки довго не сиділа, бо два дні, то й так для квартири і додаткових людей – забагато. Подякувала за гостину та пішла на вокзал. А по дорозі сіла і думаю собі – а куди ж я хочу піти, де я маю відпочити душею, полікувати ту душу мою? На який курорт чи далекий світ я маю втекти від усього, що люблю? Чого я маю втікати звідти, де я живу та кожну грудочку і дощечку люблю та знаю?

А для щастя накупила собі еклерів та їду додому і так мені радісно від того, що додому. А чоловік? Є або й нема, то хіба я навесні не садитиму грядки та не сіятиму квіти? Чи я в господі не прибиратиму, чи води не питиму, чи яблука з саду не їстиму?

Приїжджаю – в хаті не світиться. Ну, нема, то й нема. Що далі буду робити поки не знаю, але поки є мій дім, доти буду й я.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page