Минулого року у моєї колеги по роботі занедужав син, їм знадобилася термінове лікування за кордоном. Вона кинулася збирати гроші де тільки можна, навіть в інтернеті організувала збір.
Я цього хлопця особисто не знаю, але перейнялася цією історією і переказала йому досить велику суму, яку збирала на ремонт.
В результаті все необхідне зробили і все тепер добре, але у мене на душі залишився неприємний осад. Річ у тім, що я з цієї роботи звільнилася, і спілкуватися з колегою ми перестали. Так, іноді телефонуємо одна одній на свята, але навіть не зустрічаємося, як раніше. А недавно у мене був день народження, так вона мене навіть не привітала. Мені так неприємно стало – невже я не заслужила кількох теплих слів на свою адресу?! Коли їй гроші були потрібні, клялася у вічній дружбі і мало руки не цілувала, а зараз і думати про мене забула.
Якщо чесно, вже і грошей цих шкода: мені вони не так легко дістаються, сиджу тепер з дірявими трубами, які в будь-який момент можуть прорвати і затопити сусідів.
Хлопцеві, звісно, бажаю здоров’я, але ж і він міг подзвонити і привітати людину, яка допомогла йому в скрутну хвилину. У 27 років не хлопчик вже, щоб не розуміти таких елементарних речей.
Мама мені каже, що грішно так думати, і Бог цим людям суддя! А мені все одно прикро і більше таких щедрих вчинків здійснювати не хочеться! Пам’ятаю, як на душі було легко і радісно, що я змогла допомогти людині! А зараз ходжу як у воду опущена і ніяк не можу відпустити цю ситуацію!
Галина, 46 років.
Фото ілюстративне.
