Практично, усе своє життя я у селі прожила. Ото тільки ті роки, що заміжня була і в Києві ми із чоловіком були, а так, рідного села і не залишала. Та й сина свого саме тут мені легше було виростити і вивчити. Щоби я у місті сама з дитям і без роботи робила?
Мені 50 років і нині син, в якого я вклала і душу і сили усі свої, своєю женячкою, підсовує мені величезну таку свиню. Каже, так спокійно: ” А ти, що, думала так до скону буде? Я вже дорослий чоловік, тож повинен будувати своє життя, як сам хочу”.
А хіба я проти? Хай собі одружується і будує, що він там собі сам надумав, але ж не так, аби мама із торбою жебрацькою світами ішла. Однак, він не розуміє чого то я голосити почала: “Ти не стара, мамо. Чого не підеш на роботу?”.
Справа в тому, що усі роки, що ми в селі жили, основним джерелом прибутку у нас була наша київська квартира, яка відійшла нам після того, як я овдовіла. Трикімнатне житло не далеко від центру давало гарну копійку від здачі в оренду. Інші за такі гроші їдуть за кордон, а я сидячи в селі їх отримувала.
Ну, у нас тут із роботою дуже туго, тож склалось так, що я працювала за своє життя лиш три роки і ті до декрету. Ну а що, мені було їздити у місто, аби в АТБ на касі працювати, як наші жінки роблять? Ну а на кого я би сина залишала? Та й в дорозі мене захитує, як би я все те витримувала?
З тією своєю Нелею, син познайомився три роки тому. Вони квартиру винаймали у містечку неподалік, я їм на оренду докидала кілька тисяч, все було прекрасно, аж доки тест дві смужки не показав.
Тепер їм обом приспічило їхати у столицю. Там сину роботу запропонували і оплата буде у три рази вищою. Ну вони нічого кращого не вигадали, як погодитись, адже ж жити у них там буде де – в квартирі яку я здаю в оренду.
Коли син мені те сказав, я здивовано плечима змигнула. Він же прекрасно розумів, що я без копійки залишусь до існування. Так у мене там є відкладена купка, але на скільки її вистачить? Та й пенсії я точно не матиму, звідки?
Але для мого сина то ж і не аргумент. Бачте, він вважає, що я ще зовсім молода: “тобі усього 50”. Він каже, що я ще встигну і на пенсію заробити, та й узагалі, для мене буде корисно хоч трішки між людьми побути.
Я пропоную йому узяти квартиру в кредит, так би було правильно і він би мав власне житло. А він знизує плечима здивовано: “Я вже маю власну квартиру. І з появи на світ мав, нащо мені ті кредити, мамо?”.
Знаєте, я впевнена, що за усім невістка стоїть, бо син мій ніколи б і не додумався до такого. Усе було б, як є, аби не та його женячка.
І от як мені тепер бути? Як переконати його в тому, що втрачати таке джерело доходу просто не розумно. Як довести, що їм власне житло потрібне. а не те, завдяки якому я живу?
Головна картинка ілюстративна.
