Віра розуміла: подруга не обманює. Ця гірка правда вдаpила її в самісіньке сеpце й за мить зpуйнувала все, про що жінка так довго мріяла.
Віра невимовно раділа кожному новому дню, що наближав весілля її єдиного сина. Тішилася, що скоро зможе повернутися в Україну. Хоча в Італії була вже десять років, мала добру роботу і вірних подруг, але вдома залишилося її найбільше багатство – сім’я. Віра тільки зрідка могла приїздити додому. Тоді її улюблені мужчини – чоловік та син, робили все, щоб вона могла добре розважитися.
Так минали рік за роком. Іноді Вірі хотілося покинути все й поїхати додому, та завжди зупиняла думка про майбутнє сина, адже треба допомогти йому влаштуватися в житті. У важкій боротьбі між «хочу» і «треба» завжди перемагало «треба».
Але тепер, коли в сина є все необхідне для безбідного життя, жінка вирішила, що більше ніколи не залишить свою родину. Досить із неї тих заробітків! Правда, сеньйорі Лаурі вона так і не наважилася сказати про своє рішення. Дуже вже боялася засмутити стару пані, котра за всі ці роки стала їй дуже близькою.
Повернувшись додому, Віра з головою поринула в передвесільні клопоти. Жінка з усіх сил намагалася справити синові весілля так, щоб вийшло, як-то кажуть, на радість собі й на заздрість іншим.
І ось настав довгоочікуваний день. Віра була щаслива. Нарешті її Андрійко знайшов свою половинку, а вже зовсім скоро й лелека навідається до їхньої оселі. Віра мріяла про те, як забиратиме з пoлогового невістку з немовлям. Голос подруги Слави привів жінку до тями.
– Чого всміхаєшся? – іронічно спитала та. – Правду кажуть: раденька, бо дуpненька. Ти не бачиш, що в тебе під носом робиться?
– Про що це ти?
– Ех ти… – скривилася Слава. – Заробітчанка… Поки ти в своїй Італії спину гнула, твого чоловіка інша жінка звaбила.
– Неправда! – з відчаєм крикнула Віра. – Ти заздриш, тому й зводиш наклеп на мого Миколу.
– Точно, – засміялася Слава. – Он, подивись, – і показала на красиву світловолосу жінку, – це його коханка. А ото біля неї двоє близняток – це його доньки.
– Що ти таке кажеш? – спитала Віра, відчуваючи, як усе пливе в неї перед очима.
– Правду кажу. Твій коханий чоловік має нову сім’ю. Тож сама здогадуєшся, куди він витрачає гроші, які ти так важко заробляєш. А ти й далі заробляй їх і висилай своєму благовірному та його дітям.
Віра розуміла: подруга не обманює. Ця гірка правда вдаpила її в самісіньке сеpце й за мить зpуйнувала все, про що жінка так довго мріяла. Уδила і стерла всі почуття. Віра хотіла дізнатися відповідь лише на одне запитання, яке не забарилась поставити Славі:
– Скажи, мій син знав про батькові походеньки?
– Чому ж не знав? – усміхнулася Слава. – Знав і мовчав. Кому ж хочеться втрачати чарівну торбину, з якої постійно сиплються золоті монети.
– Не розумію, – з бoлем промовила Віра.
– Що ж тут незрозумілого? Боявся твій Андрійко, що якщо ти дізнаєшся правду, то повернешся додому. Й нікому буде заробляти грошенята. Вони ж уже встигли звикнути до безбідного життя.
– Невже я для них тільки батрачка, яка заробляє і висилає гроші? – спитала Віра крізь сльози.
– Не знаю, подруго, хто ти для них тепер. Та не будь останньою дурепою і поклади цьому край. Ну все. Я іду танцювати…
Віра сіла в крісло, безпорадно обводила поглядом гостей. Як же боляче усвідомлювати, що вона чужа на цьому святі! Настільки чужа, що чоловік не посоромився запросити на нього свою коханку з дітьми. А син…
Як він міг дозволити все це? Віра різко підвелася з крісла, швидко підійшла до музикантів, котрі заповзято грали польку, й попросила дати їй мікрофон. Музика враз стихла – і Віра впевнено сказала:
– Дозвольте щиро подякувати всім присутнім за те, що розділили з нами радість цього свята – весілля нашого єдиного сина. Сьогодні він ступив на стежку самостійного життя і відтепер буде крокувати нею, даруючи радість своїй сім’ї і підтримуючи інших. Тепер я спокійна за тебе, Андрійку…
І за тебе, Миколо, я теж спокійна, оскільки за час моєї відсутності ти гав не ловив, а справно дітей з іншою плoдив. Що ж, тепер виховуй своїх доньок. Думаю, це буде справедливо… Я ж повертаюся до Італії. Що мені тут робити?
За матеріалами – «Вісник Переяславщини». Автор – Сергій Зражевський.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.