Поки ми жили з чоловіком на орендованій квартирі, особливих негараздів не було. Але потрібно було нам купити свою квартиру, як його мама почала обурюватись.
– Не треба нікого наймати класти плитку. Дядько Сергій приїде через два тижні і все сам покладе.
Те, як кладе плитку дядько Сергій я бачила у ванній у свекрухи. Мені не сподобалося. До того ж вона разів п’ять вже змінювала плитки, які відвалилися і розбилися. Тому від послуг родича ми відмовилися, незважаючи на голосіння свекрухи, що витрачаємо гроші даремно, а тут все б безкоштовно було.
Про меблі теж була окрема пісня. Нам намагалися подарувати стіл, який тримається на чесному слові, продавлений диван, різномасті крісла, страшенний шифоньєр, клишоногі табуретки і протертий килим. Коли ми відмовлялися від усього цього багатства, свекруха голосила, що ми по світу підемо, тому що тринькаємо гроші направо і наліво.
– Ну і нехай, що не нове, зате надійне! Ще років двадцять простоїть, якщо б акуратно користуватись! Тут підкрутити, тут підклеїти – можна використовувати, там не чіпати зайвий раз.
Слава богу, що чоловік мамину тягу до економії не ввібрав. Він теж розумів, що нерозумно привозити в нову квартиру мотлох, який потім викидати. Тим більше, гроші у нас на все були відкладені заздалегідь.
З одягом свекруха теж дотримувалася позиції “аби було”. Я нічого не маю проти носити речі, які вже хтось носив. Наприклад, сестра після того, як була при надії віддала мені купу одягу, який я взяла з вдячністю і з задоволенням ношу. Але там якість і зовнішній вигляд речей не змушує задуматися, з якого смітника їх принесли. Все виглядає відмінно і носитися буде ще довго.
А те, що приносить Тетяна Сергіївна навіть на дачі носити якось соромно, можуть з пугалом переплутати. Десь може бути дірка, щось з з плямами, щось не за розміром. Все це презентується зі словами “Носіть на здоров’я, хоч гроші витрачати не будете”.
Але ми продовжуємо витрачати гроші, тому що я краще куплю собі одне якісне плаття, ніж заповню шафу залишками колишньої розкоші із засіків свекрухи.
Коли стало відомо, що ми чекаємо дитину, свекруха розвинула бурхливу діяльність по збору приданого для дитини.
– Нічого не купуйте, все по своїх зберемо. У нас стільки дітей у родині, стільки речей залишилося.
Мені було заздалегідь неприємно. Я знала, що багато речей у них переходять з рук в руки, тому приблизно уявляла, що вона зможе принести. І я не помилилася. Перша ж партія одягу була в такому стані, що я не те що на дитину їх одягну, але і собаці лапи цим витирати погребую.
Десь на повзунках вже стояли заплатки, щось втратило кольори і на дотик було жорстким і неприємним, як задубілі вафельні рушники. А коли вона притягла ліжечко, у мене сльози стояли. Там не було половини рейок в бортах, одна ніжка явно заклеєна, а матрацик був настільки вже брудним, що і чіпати його не хотілось.
– Ось, – з гордістю демонструвала свекруха, – ще від Павлика залишилася.
Павлик – це мій тридцятирічний чоловік. Я навіть не можу уявити, через скільки рук пройшов цей раритет. Свекрусі я нічого говорити не стала, а ввечері змусила чоловіка винести все це на смітник.
Природно, пропажа сімейної реліквії не пройшла непоміченою. Свекруха влаштувала розбір польотів і дуже дуже була невдоволена.
– Багаті які! Все їм не подобається! А тобі аби гроші витратити, ось в декрет сядеш, будете з копійки на копійку стрибати, згадайте тоді мене добрим словом! А я більше нічого вам носити не буду, самі розбирайтеся, а то стараєшся, і ніякої подяки! – заявила мама чоловіка.
Ну що я можу сказати? Люди не міняються і свекруха щотижня приносить по три пакети речей. Тепер у неї нове захоплення – секонди. Там вона на розпродажах, коли все по гривні, набирає для нас повні торби і зі щасливим обличчям несе нам. Уже й не знаю, як її виправити.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
