— Тобі не здається, що за сьогоднішню вечерю варто було б розрахуватися? — голос Галини Петрівни пролунав сухо, наче шурхіт старого паперу.
Ми з Максимом уже одягали пальта, збираючись вийти в морозну Різдвяну ніч. Я завмерла, не донісши шарф до шиї.
— Мамо, ти про що? — Максим насупився, дивлячись на неї з нерозумінням.
— Про продукти, синку. Ви ж дорослі люди, – вона спокійно поправила свою ідеальну зачіску й глянула на нас холодним, оцінюючим поглядом. — А що тебе дивує, синку? Червона ікра, делікатеси, елітні сири… Це все не з неба впало. Ви ж дорослі люди, маєте розуміти, що за таку розкіш треба платити. Я витратила на цей вечір суму, що дорівнює трьом місячним зарплатам. Було б справедливо, якби ви покрили витрати хоча б за те, що опинилося у ваших тарілках. Я ж пенсіонерка, а ви на квартиру відкладаєте — отже, кошти у вас водяться.
— Ти серйозно? Ти справді виставила нам рахунок за те, що ми просто прийшли привітати тебе зі святом? — голос мого чоловіка Максима тремтів від розчарування, поки ми стояли на порозі, вдягаючи пальта
У коридорі запала така тиша, що було чути цокання годинника у вітальні. Я відчула, як обличчя починає палати, але не від тепла квартири, а від сорому, який накрив мене з головою.
Коли ми з Максом побралися, наше життя нагадувало яскравий калейдоскоп. Ми орендували невелику оселю на околиці міста — затишну, з високими стелями та скрипучим паркетом.
Власники виявилися чудовими людьми, вони встановили цілком прийнятну орендну плату, що дозволяло нам не просто виживати, а й насолоджуватися статусом молодят.
Перші пів року ми жили на широку ногу. Вечері в ресторанах, поїздка до моря, купівля дорогих гаджетів. Ми ніби намагалися надолужити все те, чого не мали в студентські роки.
— Олю, поглянь, — сказав якось Макс, гортаючи сайт із нерухомістю. — Ми платимо за це житло суму, яка могла б бути частиною нашого власного внеску за кредит. Або просто накопичуватися в банку.
Тоді ми й прийняли вольове рішення. Наша мета — власна оселя. Ми створили спільний рахунок і почали жорстку програму економії. Кожна гривня була на обліку. Ми відмовилися від таксі, замінили ресторани домашніми обідами в ланч-боксах і почали шукати, де ще можна «підрізати» витрати.
Через кілька місяців ми виявили величезну діру в нашому бюджеті. Виявилося, що ми витрачаємо неймовірні суми на подарунки рідним. У Максима велика родина: іменини, професійні свята, дні ангела. І кожна подія вимагала презенту.
— Треба поговорити з мамою, — зітхнув Макс. — Вона любить розмах. Пам’ятаєш, як вона просила ту кухонну машину, якою тепер ніхто не користується?
Ми зібрали сімейну раду. Мої батьки відреагували миттєво й тепло.
— Дітки, головне, щоб у вас був свій дах над головою, — сказала мама. — Нам нічого не треба. Навпаки, ми з батьком вирішили щомісяця трохи підкидати вам на рахунок. Не сперечайтеся! Нам вистачає, а вам допоможе.
Зі свекрухою все було складніше. Коли ми озвучили, що тимчасово переходимо на режим «без дорогих подарунків», вона лише стримано кивнула.
— Звісно, я розумію, — мовила вона, але в її очах промайнув холод.
Галина Петрівна була жінкою зі смаком. Вона не купувала речі — вона купувала «дрібнички», як вона казала. Але ці дрібнички завжди мали логотипи відомих брендів. То їй хотілося оновити гардероб, то вона мріяла про ювелірний виріб, то про новітню техніку.
Ми бачили, що вона ображена. Кожного разу, коли ми приходили до неї з простим букетом квітів, її губи стискалися в тонку лінію. Вона нічого не казала вголос, але весь її вигляд демонстрував: вона почувається ображеною.
Наближалися зимові свята. Ми планували провести їх удвох: скромна вечеря, перегляд фільмів і жодних зайвих витрат. Проте Галина Петрівна була непохитною.
— Це сімейне свято, — заявила вона по телефону. — Я збираю всіх. Будуть тітки, двоюрідні брати… Ви не можете проігнорувати матір.
Ми погодилися, хоча на душі було неспокійно. Прийшли до неї з пляшкою ігристого та двома домашніми салатами, щоб не об’їдати. Але коли ми переступили поріг її вітальні, я мало не впустила сумку.
Стіл буквально тріщав. Там були страви, які зазвичай бачиш лише в кулінарних книгах про життя аристократів. Запечена риба рідкісних сортів, м’ясні делікатеси, розкішні закуски з іноземними назвами. Свекруха сяяла. Вона підкладала кожному гостю найкращі шматочки, примовляючи: — Спробуйте це, я замовляла продукти в спеціальному магазині. А ось цей паштет — це взагалі шедевр, дуже висока ціна, але воно того варте!
— Ой, спробуйте ось це, — щебетала Галина Петрівна, підкладаючи нам у тарілки найдорожчі шматочки. — І ось ці закуски, вони неймовірно смачні!
Всі гості прийшли з великими пакунками. Ми ж з Артемом почувалися як бідні родичі. Мені було ніяково брати навіть шматочок хліба, але Лариса Петрівна особисто наповнювала наші тарілки, не приймаючи відмов.
— Їжте, діти, ви ж там зовсім зголодніли зі своєю економією, — прицмокувала вона
Ми їли, спілкувалися з родичами, намагалися підтримувати святковий настрій. Максим навіть трохи розслабився, гадаючи, що мама нарешті змирилася з нашою ситуацією і просто вирішила влаштувати нам свято.
А потім стався той діалог у коридорі. Коли гості вже пішли, а ми стояли на виході. Максим дивився на матір, і я бачила, як у його погляді згасає вогник синівської любові, поступаючись місцем гіркому розчаруванню.
Вона оглянула нас зверху вниз, ніби ми були клієнтами, які намагаються вийти з крамниці, не розплатившись.
— Ви хоч уявляєте, скільки я сьогодні витратила? — промовила вона буденним тоном. — Такий стіл коштує цілий статок. Я розраховувала на допомогу, а ви прийшли майже з порожніми руками. Було б логічно компенсувати мені витрати на продукти. Я ж не благодійна організація.
— Я зрозумів тебе, мамо, — сказав він низьким, чужим голосом. — Напиши мені, скільки ми тобі «заборгували». Я перекажу гроші за наше перебування за твоїм столом.
Вона навіть не збентежилася.
— Ну, ти ж розумієш, синку, зараз усе таке дороге… Я просто хочу справедливості.
Ми вийшли на вулицю. Сніг падав лапатий і красивий, але мені було холодно всередині. Максим мовчав усю дорогу додому. Він так і не дочекався від неї повідомлення з конкретною сумою — мабуть, вона вирішила залишити це на його розсуд, щоб потім мати привід знову почуватися ображеною.
Наступного дня Максим перерахував їй значну суму, яка перевищувала вартість будь-якого ресторанного рахунку.
— Це за все, — коротко сказав він мені.
З того часу я не була в її домі. Бажання спілкуватися зникло, наче його й не було. Кожного разу, коли телефон світиться від її дзвінка, я згадую той смак дорогої вечері, який виявився гіршим за полин. Ми продовжуємо збирати на квартиру, і тепер я точно знаю: у нашій майбутній оселі двері будуть відчинені лише для тих, хто знає ціну щирості, а не рахує кількість з’їдених шматочків за святковим столом.
Головна картинка ілюстративна.
