Минуло близько тижня після моєї розмови з братом Олега щодо боргу його дружини Віри за куплені мною продукти. Я знала, що Олег мав серйозну розмову з Вірою, але не очікувала, що побачу її таку.

Я поверталася з роботи, і ми зустрілися з нею біля ліфта. Вона стояла з коляскою, але обличчя її було перекошене від гніву. Вона дивилася на мене з такою люттю, що я навіть здригнулася.

— Ну що! Задоволена? — вона прошипіла ці слова, і я відчула, як її погляд пронизує мене наскрізь.

Я чекала, що вона вибачиться, але не цю рекцію.

— Віро, ти про що? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Про що? Ти вимагаєш значну суму в свого рідного брата і думаєш, що я про це мовчатиму? Ти хочеш нажитися на нас? На нашій родині?

Я не могла повірити у почуте.

— Я вимагаю? Я лише попросила повернути кошти, які я витратила, купуючи їжу для тебе і твоєї дитини, коли Олега не було вдома!

Віра, здавалося, ще більше спалахнула від цих слів.

— Брехня! Всі ж знають, що продавці можуть брати додому продукти просто так! Ви ж клієнтів обманюєте! Ти нарахувала нам борг і тепер намагаєшся витягнути гроші з Олега, який і так тяжко працює!

Мене це просто приголомшило. Її звинувачення були абсолютно безпідставними та образливими. Я працювала чесно.

— Віро, про що ти говориш? Я не працюю з готівкою, майже всі платять карткою! І я старший продавець, а не крадій! Я витратила свої власні заощадження, щоб ви не сиділи голодними, — мій голос почав тремтіти від обурення. — Я тобі приносила хліб, кефір, курятину, поки ти сиділа вдома з немовлям, і ти жодного разу не повернула мені копійки! Це ти намагаєшся жити за мій рахунок!

Вона міцно стиснула губи, її очі були скляними.

— Нехай Олег поверне тобі ту суму, але ти запам’ятай: ти тепер ворог для нашої родини! Ти підірвала нашу довіру!

Я відчула, що будь-яка спроба вести з нею розумний діалог — це порожня справа. Ця ситуація була не про фінанси, а про її бажання перекласти свою провину на мене.

Я глибоко вдихнула і, подивившись їй у вічі, прийняла рішення.

— Добре, Віро. Вважатимемо, що ти мені все пояснила. Я не буду з тобою сперечатися. Але відтепер наші шляхи розходяться. Я більше не куплю тобі нічого. Ніколи. І спілкуватися ми більше не будемо. Ти мені така рідня ні до чого.

Я зайшла в ліфт, натиснула кнопку свого поверху і залишила її стояти з немовлям у колясці, що несамовито дивилася мені вслід.

Мене звати Дарина. Моє життя, а також життя мого молодшого брата, Олега, тісно переплелося завдяки нашим батькам. Ми живемо в одному під’їзді, і фактично є сусідами, оскільки наші квартири знаходяться на одному поверсі.

Це сталося завдяки далекоглядності та щедрості наших батьків. Спочатку наша бабуся оформила свою квартиру на Олега, а потім батьки придбали ще одну, на нашій же сходовій клітці. Вони мали намір забезпечити обох своїх дітей власним житлом у майбутньому.

— Як же добре ми зробили, що дали можливість нашим дітям жити поруч, — часто повторювала мама, звертаючись до тата. — Тепер вони сусіди і зможуть підтримати одне одного у важкий час.

Я старша за Олега на сім років, тому й доросле життя почала раніше. Влаштувалася на роботу, вийшла заміж за свого чоловіка, Сергія, у нас народився син, Артем. Згодом я пішла працювати у сферу роздрібної торгівлі, де завдяки наполегливості та працездатності отримала посаду старшого продавця.

Кілька років тому й Олег створив свою сім’ю. Так я познайомилася з моєю невісткою, Вірою. Ми з нею не стали близькими подругами, все ж таки вікова різниця давалася взнаки.

Але спочатку ми мали нормальні стосунки. Періодично могли разом випити чаю, зайти одне до одного в гості, іноді відзначали сімейні свята. Здавалося, що батьківська мрія про близькість збулася.

Мені допомога Віри не була потрібна. Моя свекруха вже давно на заслуженому відпочинку і часто сиділа з Артемом, забирала його зі школи. Мої ж батьки ще працювали, тому не могли мені допомагати так часто. У мене все було під контролем.

Але Віра постійно почала просити щось у мене.

Це почалося відносно нещодавно, напередодні її пологів.

— Дарино, тобі не важко, прихопи по дорозі ковбаси, батон і молоко, — просила мене Віра, зустрівши в коридорі. — Мені вже важко ходити, особливо сумки носити.

Ясна річ, що я їй не відмовила. Магазин якраз був по дорозі, і для себе я теж мала купувати продукти. Це був разовий жест доброї волі, і я не звернула на це уваги.

Але згодом вона почала просити про це постійно. Я ходила в магазин майже щодня, і кожного разу отримувала від неї нове прохання.

— Мені так хочеться яблук і пельменів! — жалібно казала Віра. — Купи ще сир і масло. А ще я забула пральний порошок. Ти сама вибери, який краще, ти ж у цьому розбираєшся.

Я виконувала її прохання, бо мені було її шкода, вона ж була вагітна. Але мене це почало дратувати. Найгірше було те, що вона жодного разу не віддала мені кошти за куплену їжу. Вона завжди казала, що віддасть пізніше.

Я поверталася з роботи пізно, як і Олег. А тепер я ще й була обвішана пакетами для двох сімей. Це мене вимотувало.

Сергій бачив, що Віра відверто мною користується.

— І довго ти будеш дозволяти їй їздити на собі? Тобі не набридло? — ремствував він. — Вона може зателефонувати Олегові, він може зайти в магазин після роботи, або нехай замовить доставку!

Ми з Сергієм зазвичай серед тижня купували лише дрібниці, а основні закупівлі робили на вихідних. Я запропонувала невістці, щоб її чоловік займався цим питанням.

— Віро, я щойно говорила із Сергієм. Якщо хочеш, ми можемо раз на тиждень їздити за продуктами разом із вами. На великій машині, закупимося на тиждень, — запропонувала я.

Олег відмовився їздити з нами, посилаючись на втому після роботи, але після цього Віра на деякий час перестала просити мене щось купувати. Я зітхнула з полегшенням.

Невдовзі у них народилася дитина. Олег, як на зло, мусив їхати у двотижневе відрядження. Звісно, Віра знову почала до мене звертатися.

— Я до ранку не спала, мала постійно плакала, а в холодильнику зовсім порожньо, — поскаржилася вона по телефону. — Купи мені, будь ласка, курятину, кефір і хліба. Я тобі віддам, коли Олег повернеться.

Я, звісно, не могла відмовити. Олег у від’їзді, Віра одна з немовлям. Хоча в чому проблема прогулятися з дитиною в колясці до магазину, я не розуміла. Це ж недалеко! Це було б корисно для них обох.

Я купувала, віддавала їй продукти, але грошей так і не дочекалася. За ті два тижні я витратила на невістку досить значну суму, навіть невелику частину якої вона мені не повернула.

Коли Олег повернувся, я вирішила одразу поговорити з ним.

— Брате, я купила Вірі продуктів, поки тебе не було, — сказала я, передаючи йому список. — Я витратила на неї значну суму. Віра не повернула мені навіть невелику частину. Напевно, ти не залишав їй кошти.

Олег виглядав здивованим.

— Дякую тобі за все, Дарино, — сказав він, щиро. — Але я завжди залишаю Вірі кошти, щоб вона тобі віддавала. І навіть більше, ніж потрібно. Вона повинна була тобі все віддати, вона казала мені, що віддавала.

Я відчула, що тут щось не так.

Олег пообіцяв з’ясувати ситуацію і поговорити з дружиною.

Наступного дня Олег зателефонував мені, і його голос був сумним.

— Прости, що так вийшло, Дарино. Я поговорив із Вірою. Вона просто економила на їжі і відкладала кошти, щоб потім купити щось для себе.

— Що? — я не могла приховати свого обурення. — Вона змушувала мене, вагітна, а потім з немовлям, купувати їй продукти, накопичуючи борг, щоб мати «кишенькові»?

— Я знаю, це жахливо, — зітхнув Олег. — Вона обіцяла все віддати. Ти більше не купуй їй нічого. Нехай сама вирішує свої фінансові питання.

Віра справді наступного дня переказала мені решту суми. Але осад залишився дуже гіркий. Я була не просто “сусідом”, я була родичкою, яка допомагала у скрутну хвилину, а вона цим користувалася і обманювала.

Через тиждень після повернення боргу я зустріла Віру в під’їзді, і відбувся наш гострий діалог, в якому вона звинуватила мене у вимаганні та нечесності.

Я зрозуміла, що марно намагатися довести їй щось. Людина, яка здатна на такий обман і такі безпідставні звинувачення, не заслуговує на моє спілкування.

Вона не просто невдячна, вона цинічна і підла. Її слова про те, що я «обманюю» покупців, глибоко мене образили, підірвавши мою професійну гідність.

Після того, як я залишила Віру біля ліфта, я зайшла у свою квартиру і твердо прийняла для себе рішення.

Я розповіла Сергію про нашу розмову.

— Вона звинуватила тебе? — його обличчя стало кам’яним. — Це вже занадто.

— Я не стала з нею сперечатися, Сергію. Просто прийняла для себе рішення: я більше з нею не спілкуюся. Ніколи. Ні за що, — сказала я.

— Це мудро, — погодився Сергій. — Вона тобі така «рідня» ні до чого. Ми будемо спілкуватися лише з Олегом.

Я розуміла, що наше життя на одному поверсі відтепер буде напруженим, але я була готова до цього. Я не дозволю нікому об себе витирати ноги.

Я підійшла до телефону, відкрила список контактів і заблокувала номер Віри. Я відчула полегшення.

Згодом, коли ми зустрічалися з Олегом, він намагався вибачитися за дружину, але я завжди його зупиняла.

— Олеже, я тебе дуже люблю як брата, але просити вибачення за Віру не треба. Це її вибір і її відповідальність. Наші стосунки з тобою не зміняться, але з нею я більше не спілкуюся. Вона перейшла межу. Я не можу мати таку родичку.

Наші батьки, звичайно, були засмучені.

— Дарино, ну ви ж сусіди! Це ж незручно! — казала мені мама.

— Мамо, незручно, коли тебе принижують і звинувачують у крадіжці, — пояснила я. — А жити з нею на одному поверсі, не спілкуючись, — це мій захист. Ваша мрія про нашу “близькість” не збулася. І ви не винні. Вийшло так, як вийшло.

Мої стосунки з Олегом залишилися теплими, ми спілкувалися, але завжди поза домом. Віра ж перетворилася для мене на порожнє місце. Коли ми зустрічалися в під’їзді, я просто проходила повз, не вітаючись і не дивлячись на неї. Вона швидко зрозуміла, що я рішуче налаштована, і перестала шипіти мені вслід.

Я зробила правильний вибір. Іноді для збереження власного спокою і гідності, потрібно рішуче відмовитися від токсичних стосунків, навіть якщо вони є родинними. Мій спокій був дорожчим за примарну “близькість” із такою людиною.