Але й Андрій мудрістю теж не відзначився і почав шукати по всіх хаті фото, наробив мені такого бардаку, що я не витримала і сказала, що викинула його.
А він висипав сміття серед хати і рився в ньому.
– Ти не мала права туди лізти і його брати!
А далі слово поза слово і я пішла до матері. А там вже зрозуміла, що чекаю дитину. Андрій прийшов миритися і так я прожила п’ятнадцять років в шлюбі з сином, чоловіком і його Іриною.
Коли ж почався розвиток мереж, то Андрій її шукав, але не міг знайти, а ось недавно, десь рік, то він просто не вилазить з телефону і я розумію, що він спілкується з нею.
В мене опустилися руки, адже всі ці роки я так старалася заслужити його любов, але не мала нічого, мене сприймали як даність, як домробітницю, а всі ніжні слова і думки були для неї.
І знову крапку поставив Андрій:
– Віто, у мене для тебе невтішні новини.
– Що сталося?
– Справа в тому, що мені не довго лишилося і я хочу розпорядитися своєю квартирою на свій розсуд.
– О, Боже, я, звичайно, ми продамо квартиру і тебе вилікуємо, це ж все лікується зараз, Андрію, ще заробимо на квартиру, – почала я розраджувати чоловіка.
– Ні, ти мене не зрозуміла, – перебив він мене, – Я не буду лікуватися, я віддаю квартиру Ірині.
– Як Ірині?
– Так, їй треба більше, у неї в житті негаразди. А у тебе є мати і хата в селі, то ви маєте, де жити.
– Ти віддаєш квартиру не синові, а їй?
– Скільки тобі пояснювати, що їй більше треба?
Я мовчки обернулася і пішла геть. Зібрала речі свої і сина та переїхали до матері. В голові не вкладалося, що так все життя старатися, а тут такий поворот.
До чоловіка не навідувалася, не телефонувала. Туди ходив син і казав, що в батька диве та Ірина, що ж, хай його й доглядає чи як вона собі думала.
Син приносив звістки від батька, що той схуд, а та жінка каже, що віддасть його в хоспіс.
– Мамо, але ж це тато.
– Він зробив вибір, синку, тому все так, як він хотів.
Через пів року Андрій був у нас.
– Віто, я здоровий, уявляєш? Здоровий! Вертайтеся додому!
– А що таке, як Ірина?
– Я її вигнав, вона не вміла про мене піклуватися і хотіла мене віддати в хоспіс, уявляєш? Я до неї з усім серцем, а вона отак.
– Уявляю, – відказала я.
– Ти пробач мені, я все зрозумів, я зробив висновки і тепер все у нас буде геть по-іншому.
– Ти мені одне скажи: чи варто було за ці пів року руйнувати наш шлюб?
– Ні, я тобі ж кажу, що все буде геть інакше. Я тобі обіцяю.
– Я вже словам не вірю, – відказала я і пішла геть.
Далі Андрій приніс дарчу на мене на квартиру, приходить помагати нам по господарству в селі, хоч доти такі концерти робив, щоб в село не їхати. А тепер без запрошення приїздить, все робить, що мама моя йому скаже, не відмовляється та по сто разів не питає: «А нащо вам того».
Я не вернулася в його квартиру, там живе син з Андрієм, бо вже вчиться в училищі і не буде дитина доїжджати. Каже, що батько сам квартиру в чистоті тримає, продукти купує і готує. Просив сина помогти мене переконати вернутися, приносить квіти і невеликі подарунки.
Я не знаю чи варто вертатися, бо вже я не та жінка, яка просто так любила і все. Що порадите?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
