Зі своїми батьками я майже не підтримую зв’язок. І з молодшою сестрою теж. Єдине, що нас поєднує, – звичка обмінюватися привітаннями на свята. Раніше це робилося телефоном, а тепер, з появою додатків для повідомлень, достатньо надіслати теплі слова та милу картинку. Не можу сказати, що страждаю від відсутності спілкування з ріднею.
Я просто виросла в домі, де панувала прохолода.
У нашій сім’ї – а нас було четверо: мати, батько, сестра й я – не існувало тих зворушливих звичаїв, які зазвичай згуртовують близьких. У інших родинах, наприклад, усі збиралися на Різдво. Ми ж ніколи не кликали гостей. Мати пояснювала, що рідня мешкає далеко. Насправді ж їй просто не подобалося приймати візитерів, сервірувати стіл і прибирати після них.
У нас не було родинного рецепта, тієї страви, яка б асоціювалася з особливими моментами. На кожне свято подавали звичайну їжу, яку їли й у будні. Батьки не вважали салат з майонезом виключно святковим і могли приготувати його будь-коли. А на Різдво меню завжди змінювалося, без жодних усталених страв.
Ми рідко вечеряли всі разом. Кожен їв окремо, повернувшись додому: брав, що знайдеться на плиті чи в холодильнику, і не чекав решти. Вечорами, якщо батьки не сперечалися, батько дивився телевізор, мама гортала журнал, а ми з сестрою виконували завдання й перешіптувалися. Ми існували наче окремі острівці під одним дахом, випадковий набір людей. Коли згадую дитинство, воно постає саме таким.
Про те, що моя родина була незвичайною, я дізналася вже дорослою, познайомившись із сім’єю свого чоловіка. Це була цілковита протилежність моїй! Вони ніби ткали своє життя з безлічі звичаїв.
Звичаї починалися з самого входу. Кожному, хто переступав поріг, одразу пропонували: «Чаю чи кави?». Навіть кур’єрові, який приніс посилку. Якщо приходили рідні, то вже знали, скільки ложок напою та солодкого додавати. Поки гість роззувався в передпокої, на кухні вже дзенькала ложка, радіючи візиту. Щойно ти заходив, тобі підсовували стілець, і ти відчував: тут тобі завжди раді.
Це відчуття – що тобі раді – було для мене новим і дивним. Коли я зрозуміла, що хочу залишитися в цій родині назавжди, з’явилися звичаї, присвячені саме мені: для мене завжди відкладали улюблені смаколики. «Анночко, ось твоє варення – вишневе з кісточками», – казала мама мого чоловіка, подаючи напій у «моїй» чашці та приносячи «мої» тапочки.
Щонеділі вся велика рідня сходилася в батьків Петра. Дівчата зранку бралися за прибирання, та якось жваво, з ентузіазмом; хлопці рубали дрова, носили воду, перевіряли мариноване з учора м’ясо, а потім кожному подавали велику кружку гарячого напою. А ввечері, коли всі, втомлені й задоволені, збиралися в хаті, сідали за стіл, де незмінно були риба, зелень, картопля з вершковим маслом і кропом, шматочки смаженого м’яса, дітям – солодка вода, дорослим – щось бадьоріше.
Неділі в родині Петра перетворювалися на таїнство тепла й затишку, де час минав стрімко, але водночас ставав густим, насиченим, розтягувався, аби закарбувати кожну мить, кожен усміх і погляд дорогих людей.
А на іменини свекрухи завжди лунали мелодії. Вона співала в місцевому ансамблі, і весь колектив приїздив її вітати! Ну а Різдво важко навіть описати. За силою єднання це було як десять неділь разом. Обов’язково ялинка – як же без неї на свято?
Весь місяць перед тим усією родиною майстрували прикраси, розкидали блискітки, вирізали візерунки для шибок, готували іграшки та дарунки для всіх. Подарунки робили власноруч – шарфи, шапки, рукавиці, светри, фартухи. Сестри Петра цілий грудень літали по дому, як метелики, прикрашаючи його на свій смак. Мати не забороняла, не заважала малювати на склі пастою, вішати саморобні ланцюжки на двері, чіпляти на ялинку речі, не надто естетичні.
А по ялинку як їхали! Це теж був ритуал. У певний день вирушали до знайомого лісничого й обирали ту, яку схвалювала найменша сестра. Вона ж давала їй ім’я. Одного разу привезли кривеньку Качечку (на честь героїні з казки) просто тому, що шкода було кидати таку, «яку ніхто не полюбить, окрім нас».
Потрапивши до них уперше, я ніби сніжинка почала танути. Мені сподобалося все – аромат хати, легкість, з якою ставилися до господарства, їхній затишний безлад, що з’являвся одразу після прибирання, їхні напої з ягодами, канапки з вершковим маслом, теплі бесіди про дрібниці й важливе водночас.
Я довго шукала секрет такого тепла й затишку, яким була переповнена родина Петра. Секрет, якого бракувало в моїй сім’ї. І через рік після одруження, здається, знайшла. У їхній звичці збиратися разом і тішитися одне одному. Приводів для цього було безліч. Усе життя просякнуте цими зустрічами. Завдяки цьому вони накопичили стільки спогадів, що вистачить на роки, коли діти розлітаються геть від батьківського порогу. Але на іменини свекрухи та на Різдво нас незмінно тягне додому. Навіть якщо не можемо приїхати, ми там думками.
Моїх батьків теж запрошували на родинні зібрання, але вони не витримували довго. Щоразу поспішали повернутися до свого звичного, прохолодного гнізда. Вони звикли до самотнього буття без урочистостей і щирих розмов, їм так зручно.
Але саме через цю відстороненість ми з сестрою виросли без яскравих спогадів, без особливої близькості, бо емоційна спорідненість народжується в митях, коли ділиш з людиною не лише стіни й їжу, а й серце.
Не скажу, що в мене вийшло так само майстерно, як у свекрухи, створити безумовно теплий осередок. Часом у ньому віють прохолодні вітри. Після спалахів радості, нестримного запалу та бажання влаштувати близьким свято, у мене настають довгі періоди байдужості й прагнення сховатися від світу.
І все ж основний звичай затишного дому – частіше збиратися разом і бути чуйними одне до одного – я намагаюся берегти, як можу. Чекати рідних з гарячою трапезою та іноді з дрібними несподіванками, зустрічати обіймами біля дверей, проводжати помахом руки з вікна, цілувати на добраніч, читати уголос, ділитися таємницями під ковдрою. Мені здається, саме в цьому секрет дому, куди приємно повертатися – у маленьких обрядах, що виявляють любов і прийняття. Але, можливо, й у чомусь іншому?
