Старенький ЗІЛ повільно борсався у болоті. Воно засмоктувало колеса, як трясовина, чвакало і розповзалося по обидва боки. Мотор надривався, фиркав і люто бурчав.
Тільки шофер міг поспівчувати йому. Він щоразу відчиняв дверцята кабіни і, висовуючись по пояс, дивився під задні колеса. Потім сердито спльовував .
І раптом в його голос і монотонний гуркіт мотора вплівся людський голос:
За матеріалами – Українське слово.
— Ей, шофере! Зачекай! Допоможи!
Найчіткіше Микола зрозумів останнє слово. Він раптово додав газу, потім — загальмував і вискочив з кабіни.
— Що сталося? — кинувся назустріч літній жінці, що бігла по стежині.
— У нас таке, — вона витирала кінцем фартуха вологі очі. — Дочка моя! Тут недалеко. За лісом!
— Що дочка? — перебив Микола.
— Pодити має… А вдома тільки вона і я. Ми заплатимо,— через схлипування обривалися окремі слова.
— Але ж я… я, тітонько, не те… — Микола розгублено розвів руками. — Я шофер… Та й не в грошах справа.
— Її треба відвезти. Допоможи. У нашому селі крім пенсіонерів нікого й не зосталось.
— А я-то подумав, — хмикнув про себе. — На вечірній наряд у гараж маю встигнути, — Микола нервово переминався з ноги на ногу, дивлячись на жінку, яка готова була стати на коліна. — Сідайте! — не сказав, а видихнув.
Дорога й справді була короткою. Кілометрів зо три. Але у дощову осінню погоду вона подовжується в кілька разів. Тож добиралися довгенько. Був час на розмову.
— А куди ж ви бігли, тітонько? Невже аж у райцентр? — запитав після тривалої паузи Микола.
— До шосе бігла. А що залишалося?.. Сама боялася наважитись. Бо якщо щось… Та не дай Господь… — замахала руками. — Це Бог послав нам тебе…
З цими словами й доїхали. В одній із кімнат просторої селянської хати на дивані, скорчившись, сиділа Галя. Її веснянкувате обличчя було все в сльозах. Пасма каштанового волосся спадали на лице, на плечі.
— Слава Богу, — сказала дівчина. Вона ще щось хотіла запитати у матері, але Микола перебив:
— Потім… потім… — говорив і водночас допомагав Галі одягатися.
Удвох обережно вивели її у двір, посадили в кабіну.
— З Богом їдьте! — тітка Настя перехрестила дочку, залишилася стояти біля розчинених воріт.
Поїхали іншою дорогою — в об’їзд. Вона хоч на кілька кілометрів довша, але з залишками колишньої бруківки.
— Мама з вами розрахувалася? — перше, що спитала Галя після паузи. Мабуть, саме про це вона хотіла дізнатися від мами ще коли були вдома.
— Це не той випадок, коли про гроші говорять. Головне — доїхати благополучно, — Микола нахилився на кермо і цим ніби хотів допомогти машині рухатись швидше.
— А ви самі місцеві? — знову порушила мовчанку Галя.
— Та ні, із сусідньої області, Черкаської. Буряки вивозимо. По контракту.
— Чоловік у мене теж шофер. Кукурудзу на елеватор возить. У сусідньому районі. Ми в райцентрі живемо. До мами приїхала, щоб допомогти пір’я дерти. А тут схопило… Не повинно ще ж…
— Та хіба вгадаєш… — Микола сказав перші-ліпші слова, що прийшли в голову. Треба ж було якось підтримати розмову. Але його зараз більше турбував мотор, що час від часу ніби збивався зі звичайного ритму. «Не дай Бог! Не дай Бог!» — промовляв про себе. — Хоча б дотягнути до шосе». Але за якусь мить після чергового перемикання швидкості коробка передач загарчала, мотор чмихнув і замовк. «Ех!» — стукнув кулаком шофер спересердя по керму.
— Скільки ще до шосе? — запитав.
— Мабуть, менше як півкілометра.
— Тоді я зараз, — Микола майже вистрибнув із кабіни та побіг у напрямку траси.
Вдалині, з-за повороту помітив кілька автомашин, тому біг навпростець, розмахуючи над головою кашкетом. На жаль, ніхто не зупинився. «Може, цей!» — подумав про себе Микола, побачивши КамАЗ, що швидко наближався. Ще до зупинки автомобіля заблимала поворотна лампочка, і Микола зрозумів, що на цей раз пощастило. І справді, КамАЗ загальмував.
— Тобі куди? — водій опустив скло дверцят. — Сідай швидше! — труснув розкуйовдженою головою. — Не затримуй!
— Тут інша справа, — ледве вдалося Миколі вклинитися у розмову. — Я жінку віз у роддом, але машина…
— А при чому тут я? — обурено тряслася розкуйовджена голова. — Я тобі що — «швидка допомога»? У мене халтура хороша накльовується, а ти…
— За халтуру не хвилюйся, — Микола скинув з руки годинника і кинув у кабіну через опущене скло. — За халтуру тобі більше не дадуть. Командирські. Ще з армії. Давай, поїхали! У тебе діти є? — запитав раптом Микола, помітивши задоволену усмішку на обличчі колеги-водія і зрозумівши, що майже домовилися. Не гаючи часу, швидко оббіг КамАЗ, відчинив дверцята.
Уже коли рушили, ще раз перепитав:
— У тебе є діти?
— Сподіваюсь, що скоро будуть.
— Отож. А в мене двоє.
— А я на трійко розраховую, — повеселішав водій КамАЗа. — Ні, ні не за один раз…
Обоє розсміялися.
— Ось і приїхали, — обірвав Микола розмову і швидко вискочив з кабіни. «Розкуйовджена голова» мабуть і не думав залишати теплого насидженого місця, сподіваючись, що пасажир сам принесе на руках чи приведе жінку. Тим більше, що Микола був високий, міцної статури. Недаремно у десантниках служив. І справді: він взяв обережно Галю на руки і поніс до КамАЗа, що розвертався у протилежному напрямку.
— Де твій дорогоцінний вантаж, — водій відчинив кабіну і… остовпів. Його очі зробилися круглими-круглісінькими.
На руках Микола тримав його Галю.
— Чого замовк? Відчиняй!
— Так це ж мій чоловік — Віктор! — Галя аж сплеснула в долоні. — Я знала, що він приїде.
— Оце так зустріч! — тільки й вимовив Микола, і ще щось сказавши для годиться, пішов до свого старенького ЗІЛа.
«Пробач мені, Галю! Пробач!» — долинуло із кабіни КамАЗа. «За що, Вітю? За що?» «Я зараз», — Віктор стрибнув на землю і наздогнав Миколу.
— Пробач, друже! Ти справжній мужик! — Віктор, намагаючись не дивитися в очі, простягнув Миколі годинника. — Не тримай на мене зла.
— Поспішайте! — Микола торкнувся Вікторового плеча.
Через два тижні після тієї зустрічі на шосе Віктор розшукав Миколу на цукровому заводі. Розповів йому, що Галя подарувала хлопчика і назвали його Миколкою. На честь нього. І ще запросив Миколу за хрещеного батька.
Автор – Аркадій МУЗИЧУК.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
